Слідопит, або Суходільне море

— Чого вам цей Джаспер — Прісна Вода не сходить з язика, Слідопите? Наша з вами дружба зовсім не стосується його. Давайте краще побалакаємо про вас і про те, як ви думаєте провести цю зиму.

— Ет, Мейбл, що там про мене балакати! Я і раніше не багато був вартий, хіба що в розвідці та в стрільбі, а тепер, коли я зрозумів сержантову помилку, ціна мені і того менша. Тож нічого про мене балакати. Скажу тільки, що мені дуже приємно було стільки часу провести поруч з вами і хоч потішити себе деякий час надією, що сержант має слушність. Але зараз усьому цьому настав кінець. Я піду з Джаспером у плавання по озеру, а там стільки роботи, що непотрібним думкам ніколи буде лізти в голову.

— Там ви усе це забудете... забудете мене... Ні, ви мене не забудете, Слідопите, але підете знову шукати слідів і перестанете думати про дівчину, яка не варта того, щоб порушувати ваш спокій.

— Досі я ніколи не думав і навіть уявити собі не міг, Мейбл, що дівчата здатні так перевернути все наше буття. Доки я вас ще не бачив, Мейбл, у мене був такий спокійний сон, як у того немовляти: досить було схилити голову на корінь дерева чи на камінь або прилягти на звірячу шкуру, як я вже спав мертвим сном, якщо, звичайно, не ввижалися мені події прожитого дня. І спав так, не ворушачись і не прокидаючись, до самого ранку, а вставав я рано, ще коли й ластівки не літають. Все це, як на мене, природна здатність, і на неї можна покластися навіть у самому таборі мінгів; бо мені вже траплялося перевіряти її в самісінькому лігві цих волоцюг.

— Все це вернеться знову, Слідопите, бо хіба може така чесна й щира людина, як ви, втрачати своє щастя задля якогось пустого захоплення. І бачитимете ви спи про полювання, про забитих вами оленів та спійманих бобрів.

— Ет, Мейбл! Не хотів би я більше мріяти про це! До зустрічі з вами мені приносило своєрідну втіху марити, як я буцімто переслідую з собаками здобич і навіть іду слідами ірокезів — та що там: мені так і ввижалося, що я налітаю на ворогів із засідки й даю їм чосу. Але відколи я зустрів вас, Мейбл, усе це втратило свою привабливість. Тепер я більше не думаю про щось подібне, а в останню ніч перед відплиттям із форту мені приверзлося, неначе десь у кленовім гаю стоїть моя хатина, й під кожним деревом я бачу Мейбл Дангем, а пташки довкола не щебечуть, як завжди, а виспівують, і всі олені поставали й слухають їхніх пісень. Я ніби хотів вистрілити в одну лань, проте «оленебій» дав осічку; тоді лань засміялася мені в обличчя, та ще так весело, як дівчина молода й побігла геть, озираючись і ніби манячи мене за собою.

— Не треба більше про це, Слідопите! Годі-бо вже! — благально промовила Мейбл, витираючи сльози: щире освідчення суворого лісовика в коханні до неї глибоко схвилювало ніжне серце дівчини.— А зараз ходімо назустріч моєму батькові, він має бути недалеко, бо стріляв десь тут зовсім близько.

— Сержант помилився... так, так, це була з самого початку помилка, бо горлиця вовкові не пара.