Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Археолог подивився на нього здивовано.
— Як то — “який шлях ми обираємо?” — перепитав він.
— Чи бажаєте ви бути разом з нами? Чи лишаєтесь осторонь? Адже то — ваше право, ми розуміємо це.
— Друже Роніс, — м’яко, але виразно мовив Дмитро Борисович, — тут немає, про що балакати. Перед нами один шлях — з вами, з пригнобленими, проти віщунів і старшин. Правда, Артеме? — звернувся він до юнака.
Артем мовчки взяв руки Варкана і Роніса і міцно потиснув їх. Це була хоч і мовчазна, але дуже красномовна відповідь ствердження слів Дмитра Борисовича. І вперше за весь час цієї бесіди молодий скіф не похилив голови, як робив це раніше, наче стурбований тим, що не знає намірів нових друзів. Тепер Варкан дивився прямо в очі Артемові, дивився з такою самою щирою любов’ю і повагою, якими світився й погляд юнака, скерований на нього. Артем розумів, що раніше хоч Варкан і вірив йому та Дмитрові Борисовичу, але в душі його були все-таки сумніви. Нині усе стало на місце — і як же хороше було зараз обом дивитися в чесні, щирі, дружні очі один одному!..
Нарешті Артем весело всміхнувся.
— Скажіть Варканові, Дмитре Борисовичу, — мовив він, — що всі розмови з цього приводу можна вважати закінченими. Усе ясно! Е, дорогий побратиме, тобі не треба було сумніватися в нас, не треба І.. Чекайте, Дмитре Борисовичу, цього вже перекладати не треба, все й так зрозуміло!
Археолог схвально кивнув головою: звісно, зрозуміло!
— Але в мене є ще одне серйозне запитання Варканові й Ронісові, — вів далі Артем. — Із слів Роніса виходить, що обидва вони мають чимало спільників у становищі. Це так?
— Так, — ствердив Варкан.
— Чому б тоді їм, тим спільникам, не допомогти Іванові Семеновичу й Ліді втекти від Дорбатая так само, як Варкан допоміг нам? Адже тоді, з’єднавшися, ми могли б дати більше користі. Крім того, життю наших товаришів не загрожувала б небезпека…
Варкан вислухав переклад Дмитра Борисовича і запитливо глянув на Роніса. Грек рішуче похитав головою.
— Про це зараз, на жаль, не можна й думати, — відповів він твердо. — Невже наш друг гадає, що ми з Варканом і самі не хотіли б так зробити?.. Але — не час.
— Чому?
— Зрозумійте, віщуни так пильно охороняють ваших товаришів, що ніхто не зможе навіть наблизитися до кибитки, в якій вони сидять. Зважте, Дорбатай певен, що ми з вами можемо зробити таку спробу. Піти на це — значило б діяти саме так, як того чекає Дорбатай.
Артем похмуро мовчав. Так, Роніс мав рацію, він бездоганно оцінював становище…
— Звільнити ваших товаришів можна буде, гадаю я, — вів далі Роніс, — значно пізніше, під час загального повстання. Або, можливо, напередодні, коли увага віщунів дещо послабне.
— Гаразд, я розумію, — нетерпляче відгукнувся юнак, запальність якого важко було стримати навіть найпереконливішими доказами. — Але коли ж почнеться повстання? Адже і Варкан, і Роніс кажуть, що вони готують його дуже давно. Чому вони зволікають? Хіба тепер, після ганебного отруєння Сколота, не слушний момент, щоб розкрити очі скіфам на підлу гру Дорбатая і знатних старшин?
Юнак аж сам запалився від своїх пристрасних слів, він весь горів бажанням прискорити справу. Тому Дмитро Борисович переклав співбесідникам тільки головну його думку, щоб Артем скоріше мав відповідь.
— Є кілька причин тому, що повстання не можна починати зараз, — дуже серйозно мовив Роніс.
— Які причини? — не вгавав Артем. — Адже Роніс сам сказав, що незадоволення серед невільників, а також серед мисливців і скотарів зростає весь час. Чого ж іще чекати?
— Отак говорили й ті запальні люди, що зняли передчасно повстання, — похмуро відповів Роніс. — Вони жорстоко заплатили за свою гарячковість… і ви самі бачили наслідки їх легковажності… Повстання — то дуже складна справа. Один недогляд — і все може загинути.
Артем знову опустив голову: надто вже переконливо говорив цей розумний грек.
— Нам треба поповнити запас зброї — це раз, — вів далі Роніс. — Поки що її замало. Старі дружинники та їхні слуги озброєні краще. Та й віщуни мають чимало зброї. Друге: всі вони зараз об’єднані. Їх об’єднує страх перед повстанням, і вони дуже пильні…
— Так що з того, — знову спалахнув Артем. — Хіба народ не може об’єднатися? Все залежить од вас самих і од ваших спільників. Треба все пояснити народові, розтлумачити йому, відкрити народові очі на підлість Дорбатая, розказати, як віщуни отруїли Сколота… озброїти народ, підняти його, запалити… тоді перемога забезпечена, це ж розуміти треба! — додав він захоплено.