Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Як у старовинному замку, — тихо проказала Наташа.
“Звук кроків тих, кого уже немає…” — також упівголоса прочитав Олександр Павлович.
— Тобі моторошно?
— Цікаво…
Олександр Павлович відкинув важку запилену штору, що відокремлювала фойє від залаштункової частини. Підлога тут була вже бетонною, легко приглушувала звук кроків, і відчуття замку зникло. Та й взагалі залаштункова частина кільцевого коридора, що оперізував зал для глядачів, мала вигляд по-діловому буденний: якісь грубі ящики біля стін, великий рулон сіро-зеленого брезенту, чотири яскраво розмальованих дерев’яних сегменти — частини круга для роликобіжців, різнокаліберні ажурні сталеві тумби, вкриті червоним сукном, — для слона, для його стандартно небагатого набору трюків. Олександр Павлович механічно відзначив, що і тумб вчора не було, і ящиків стало більше, тобто потроху люди з’їжджаються, прем’єра наближається… Він хотів швидше поминути все це, бо нащо дівчинку розчаровувати, адже казку обіцяв, а яка казка — з брезенту і вилинялих ящиків?
— Куди ми йдемо? — запитала Наташа.
— Нагору. До моєї гардеробної.
— А там що?
— Там — обіцяні фокуси.
— А де арена?
— Ти хочеш побачити манеж? Ну, звичайно ж, зараз…
Олександр Павлович підвів її до завіси в форганці, підштовхнув легенько: йди, мовляв. Вона прослизнула в щілину серед половинок завіси, вони м’яко і щільно замкнулися за нею. Олександр Павлович прихилився спиною до холодної стіни, заплющив очі. Ну, чим її здивувати? Чи, бува, не поспішив він? Вона не була в цирку з дитячих років, а за лаштунки, в “кухню”, і взагалі не потрапляла, а в цирк на перше побачення треба приходити в свято, коли манеж залито вогнями, коли на балкончику “душить” глядачів маршем мідна група оркестру, та і за лаштунками значно цікавіше: суєта, біганина, у когось розминка — хтось стоїть на голові, жонглює, колесом крутиться; а дикі звірі не в далеких клітках, а зовсім поруч — тільки руку простягни; хоча хто наважиться простягнути — звірі все-таки…
Олександр Павлович визирнув з-за завіси. “У манежі” підвішували “вертушку” повітряних гімнастів. Вона лежала на червоному репетиційному килимі — сяяла хромом ракета, ще не готова до польоту; провислі троси від неї тяглися під купол, де їх кріпили.
— Тягни на мене, тягни! — гукнули під куполом. — Ну, куди ти тягнеш, бовдуре, певне, кріплення не відчуваєш? Ось я тобі руки повідриваю!
Все це було поки що цілком цензурно, але хто дасть гарантію, що так і надалі триватиме? Цирковий артист — людина у висловах нестримана. Наташу варто відвести від гріха подалі… Олександр Павлович зробив було крок до неї, але хтось поклав йому долоню на плече.
— Почекай.
Оглянувся. Інспектор манежу.
— Привіт, Гранте. Ця дівчина — зі мною.
— Я зрозумів, — сказав інспектор, пройшов мимо, встав за бар’єр: — Гей, нагорі! Ану тихше! Ви не самі тут… — Він простяг Наташі руку, допоміг перебратися до манежу. — Дивись: це ракета. Невдовзі вона злетить над усім цим, — він обвів рукою порожній темний зал для глядачів, ряди крісел з відкинутими сидіннями, що крутим амфітеатром йшли вгору, круглі ложі освітлювалися з чорними зачохленими “гарматами” софітів. — Вона швидко-швидко помчить по колу, а на трапеції під нею, бачиш: ось трапеція, ось вона закріплена… на спеціальних завісах… ось петлі, просунь руку, зручно?., на трапеції і на петлях працюватимуть гімнасти. Це добрі гімнасти, побачиш, коли прийдеш на виставу. Адже ти давно не була в цирку, чи не так?
— Звідки ви знаєте? — запитала Наташа.
Вона сиділа навпочіпки перед ракетою, і маленька рука її міцно тримала паскову петлю, вільно пристягнуту до хромованого боку “вертушки”.
— Я здогадався, — сказав інспектор. Він сидів навпочіпки поруч з Наташею. — У тебе на обличчі написано.
— Не може бути. — Наташа випросталася. — А мама каже, що я мов камінна: жодних емоцій.
— І мами можуть помилятися, — зітхнув інспектор. — А скоріше, вона просто не вміє читати по обличчях. Це дуже важка наука: читати по обличчях.
— А де ви навчилися?
— Читати по обличчях? — він посміхнувся. — Тут, у цирку. Тільки тут і можна добре навчитися цього.
— То й Олександр Павлович також вміє? — незрозуміло було: чи то Наташа серйозно повірила інспекторові, чи сприйняла жарт і підхопила його.
— Олександр Павлович вміє більше: він людей наскрізь бачить. Так, Сашко?