Двоє під однією парасолькою

…До ризниці їм втрапити не пощастило: там також був вихідний день. Ховаючись під двома парасольками — чорною Олександра Павловича і червоно-коричневою Валерії, — перебігали від собору до собору, подивилися крізь залізну загорожу на довге приміщення духовної академії, пройшлися по фортечній стіні лаври.

Валерія до дощових незручностей ставилася стоїчно, не вимагала негайно повернутися до машини, та й взагалі здебільшого мовчала, слухала Олександра Павловича. Він якраз недавно путівник по загорських місцях добре вивчив: їхав у поїзді до Москви, нічого почитати в дорогу не взяв, забув у метушні зборів, а путівник цей хтось у купе забув. Пам’ять Олександр Павлович мав добру, цупку: говорив і спеціалістом себе відчував.

Валерія навіть поцікавилася:

— Звідки ти все це знаєш?

Майже зізнався:

— Спеціально для вас, дами, вивчив. Не повірили. Але це вже їхня справа.

І з Наташею Валерія рівно поводилася, тільки один раз зірвалася, коли дівчина оступилася, зачерпнувши повний чобіт води.

— Ти що, не бачиш, куди ступаєш? — Зрив цілком у дусі Валерії: сухо, твердо, викриваюче, але без підвищення голосу.

— Я ненароком, — виправдовувалась Наташа.

Олександр Павлович не втручався, чекав продовження: як це все буде, коли “портсигар” вимкнений?

Було звично.

— На несподівані обставини посилаються лише немічні та слабкі люди. Я б не хотіла вважати тебе такою. Ну й що ти збираєшся робити?

Тут Олександр Павлович вважав подальше виховання недоречним. Поставив ногу на мокрий валун, посадив на коліно Наташу, притримав рукою.

— Я сама…

— Знімай чобіт і шкарпетку. Допомогти?

Наташа вилила з чобота воду, викрутила шкарпетку.

В машині він увімкнув пічку і поклав чобіт і шкарпетку під струмінь гарячого повітря. Валерія його дії не коментувала. Згодилася на його опіку над дочкою. Не знаючи точної відповіді, Олександр Павлович все-таки наважився: намацав у кишені “портсигар” і натиснув на кнопку. Нехай попрацює: Валерії не зашкодить, а Наташі, та й самому Олександрові Павловичу спокійніше буде. І потім: експеримент треба продовжити.

Треба чи не треба?

Тут Олександр Павлович теж не знав точної відповіді.

— Конфлікт погоджено? — запитав він.

— Який конфлікт? — здивувалася Валерія.

— З водою в чоботі.

— Я тебе не розумію, Сашко, — роздратовано сказала Валерія. — Конфлікту… — вона підкреслила слово, — не було. Було звичайнісіньке… Наташо, ти зрозуміла?

— Зрозуміла, — Наташа простягла босу ногу між передніми сидіннями, поруч з ручником — щоб гріти її гарячим повітрям з пічки.

— Ось і все, — підвела підсумок Валерія.

Конфлікту не було, подумав Олександр Павлович. Звичайно: для Валерії це не конфлікт. Дрібниця, звичний виховний епізод. Якби Олександр Павлович не ввімкнув “портсигар”, все одно тема була б невичерпна.

Проте “портсигар” ввімкнено…

Тоді звідки роздратованість у голосі Валерії? Згідно з логікою, вона повинна стати лагідною, м’якою — жодної тіні агресивності. А чому, до речі, жодної тіні? Це жіноча риса характеру. Нормальна Валерія, без впливу “портсигара”, через незначні приводи роздратовуватися не стала б, вона, навіть коли сердиться, нізащо голосу не підвищить.