Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
У ванній кімнаті вони довго сперечалися — в основному чутно було Валерію: то Наташа не так стоїть, то голову не так тримає, а Олександр Павлович сидів у піджаці неподалік від дверей у ванну, боявся відпускати Валерію з зони дії “портсигара”. Думав: звичайна ідилія вийшла, історія з циклу святкових…
Потім вони поклали Наташу спати, і Олександр Павлович почав збиратися додому. Відверто кажучи, він втомився за сьогоднішній вечір, втомився весь час бути в напрузі, “насторожі”, та й безсонна ніч давалася взнаки.
Уже в передпокої Валерія хутко пригорнулася до нього, сховала обличчя на грудях, спитала глухо — піджак їй заважав:
— Може, залишишся?
І тут Олександр Павлович подумав, що для Валерії шкідливо бути дуже близько біля “портсигара”: він у неї зовсім під носом опинився.
— Ти що? — ошелешено сказав він. — Наталка тут…
— Ну й нехай!
Це було настільки не схоже на Валерію, що Олександр Павлович злякався: чи не передав він куті меду?
— Ні, не нехай, — узяв за плечі, поцілував: — До завтра, Леро.
Вона гукнула вслід:
— Будь обережний!
Від чого, цікаво, вона його застерігала?..
…Тільки коли сів у машину й опустив скло, він згадав про “портсигар”. Вийняв його, вдарив по кнопці — вимкнув. Прилад був, як і раніше, холодний, наче й не працював зовсім. Олександр Павлович запалив — ще б пак, цілий вечір терпів! — і блаженно відкинувся на сидінні. Можна було підбити деякі підсумки. Прилад діяв? Ще й як! Що-небудь він собі довів? Собі — так. Докази наявні. Навіть Наташа, як вважав Олександр Павлович, здивована. Тепер спромогтися ці докази самій Валерії подати…
Подумав: з Наташею він даремно. Не треба було експериментувати при дівчинці. Десять років — вік ілюзій. Завтра вона прокинеться, кинеться до матері, а мама на вчорашню не подібна. На позавчорашню вона подібна. На повсякденну. Хоч вмикай “портсигар” і залишай його у квартирі навічно — де-небудь під шафою чи за батареєю, поки не зіпсується. Якщо в ньому є чому псуватися. Гаразд, уранці Валерія до інституту піде, Наталка — до школи, вранці їм не до сантиментів буде, немає часу, а в дві години десять хвилин Олександр Павлович під’їде до школи, і повезе дівчинку до цирку. Там також буде казка.
Наташа не затрималася: її пунктуальність не відрізнялась од маминої. О другій десять пролунав дзвоник з уроку — Олександр Павлович почув його, сидячи в машині: на вулиці тепло, вікна в шкільному приміщенні відчинено, — а за дві хвилини побачив Наташу, яка бігла до нього через двір. Вона сіла в машину, акуратно зачинила дверцята, з ходу запитала, навіть не привітавшись:
— Що вчора було з мамою?
— З мамою? — Олександр Павлович запитання зрозумів, але не знав, що відповісти, і зволікав час. — А що вчора було з мамою? По-моєму, нічого. Мама як мама.
— Не як мама. Я навіть не думала, що вона може бути такою, — Наташа підшукувала слово, — домашньою якоюсь. А сьогодні вона прокинулася така сердита.
— Певне, не виспалася, — припустив Олександр Павлович. — Не бери в голову, Наталю, все минеться… І нарешті — здрастуй.
— Ой, вибачте, здрастуйте, — усміхнулася Наташа.
— Не передумала їхати до цирку?
— Що ви! Ледве дочекалася.
— Ну почекай ще хвилин з десять. Тут недалеко.
…Вимкнений “портсигар” лежав у кишені.
Виходить, Валерія добре пам’ятала все, що відбувалося вчора ввечері. Пам’ятала — так, але чи розуміла? Не виключено, що розуміла, бо ж чому їй прокидатися “сердитою”? До речі, на кого сердита? На Олександра Павловича? Навряд чи. їй і на думку, напевне, не спадало, що, власне, Олександр Павлович став причиною… чого?., ну, скажімо, здачі позицій, завойованих нею у смертельних боях за рівноправність. На себе вона сердиться, себе вона звинувачує. І, не виключено, в тому і звинувачує, що незрозуміло як раптово змінила своє ставлення до Олександра Павловича. Сама змінила, про “портсигар” їй невідомо…
А якщо і насправді сама змінила?
Олександрові Павловичу приємно було думати саме так. Та й що таке “портсигар”, якщо серйозно подумати? Фокус, та й годі…
Він загнав машину на тротуар — впритул до службового входу до цирку, під “кирпич”. Порушення, звичайно, але міліція дивиться на це крізь пальці: квадратовий тупичок поміж бетонним парканом базару і бічного стіною старого циркового приміщення віддавна, хоча і негласно, вважався територією цирку.
— Приїхали.
Провів Наташу тісною прохідною, через порожнє напівтемне фойє, де на стінах висіли кольорові плакати і чорно-білі фотографії артистів. Звук кроків по холодній мармуровій підлозі відлунював десь позаду, і здавалося, що Наташа і Олександр Павлович тут не самі, ще хтось вперто йде слідом за ними — невидимий, великий, страшний.