Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Ідіть… — якось уповільнено, загальмовано повторила вона, як і раніше дивлячись на Олександра Павловича, і раптом немовби отямилася: — Сашко, давай сьогодні залишимося вдома?
— Давай, — сказав він.
“Портсигар” діяв, сумнівів в Олександра Павловича, певне, не було. Можна відразу вимкнути його, повернути реальність, а можна і не вимикати, продовжити мить, тим паче що вона і насправді, здається, чудова…
Олександр Павлович вирішив не вимикати, почекати трохи. Зрештою, це була його маленька помста Валерії, а помста, як відомо, солодка.
— Ви нікуди не підете? — здивовано запитала Наталка.
— Ні-ку-ди! — щасливо протягла Валерія. — А ти що, не віриш?
— Ти завжди ввечері або йдеш, або працюєш. Адже час дорогий…
— Та начхати на нього! На наш вік вистачить… Питимемо чай.
— А в мене у машині коньячок є, — сказав Олександр Павлович.
— Неси. Гріх не випити.
— А чому це? — Олександра Павловича так і тягло сьогодні на провокаційні питання: вже другий вечір їх задавав.
— Не знаю, Сашенько, не знаю, настрій щось добрий, наче надворі літо, давно такого не було, йди по коньяк.
— Іду… — Олександр Павлович рушив було, але згадав про “портсигар”, повернувся, зняв піджак, повісив його на спинку стільця: прилад, що працював, повинен залишитися у квартирі.
— Що ще ти? — здивувалася Валерія.
— Жарко…
Поки ходив до машини, аналізував: що відбувалося? Може, прилад ні при чому, а раптове рішення Валерії залишатися вдома — всього лише результат її нез’ясованого гарного настрою? В тому-то й справа, що нез’ясованого. Але “чистим” експеримент поки що назвати не можна. Олександр Павлович правильно зробив, що не вимкнув “портсигар”. Варто спостерігати, як розвиватимуться події…
Пили коньяк, пили чай, у Валерії в холодильнику знайшовся сухий торт. Кухонька в квартирі тісна, стіл маленький, ледве утрьох розмістилися.
— Сашко, ти, напевне, голодний? — запитала Валерія.
— Три години тому я наївся на тиждень уперед. І на добу назад. Ти краще Наталку нагодуй.
— Я не хочу, — швидко сказала Наташа. її цілком влаштовував торт з чаєм.
— Тобто як це “не хочу”? — запитала Валерія. — Час вечеряти…
— Я правда не хочу… — Наташа благально дивилася на матір, знаючи чудово, що послаблення не буде.
— Хвилиночку, — сказав Олександр Павлович. — Зараз наша суперечка сама собою вирішиться.
Він пішов до кімнати і одягнув піджак. Помацав кишеню: “портсигар” на місці.
— Замерз, — пояснив він, сідаючи за стіл.
— Що з тобою? — В голосі Валерії почулася незнайома до цього нотка турботи. До речі, турбота ця була круто замішана на залізній категоричності Валерії, подолати яку не зміг би жодний “портсигар”. — Ти не захворів? Ану, дай лоб спробую… — Вона швидко простягла руку.
Олександр Павлович встиг відхилитися.
— Здоровий я… Так про що ти, Наталю?
— Я не хочу вечеряти, — повторила Наташа.
— Не хочеш — не треба, — Валерія, здалося, була здивована дивною нетямністю дочки. — Хто тебе примушує?
— Ніхто, — підтвердив Олександр Павлович і підняв чарку. — Наталю, я хочу випити за твою маму. Ти не проти?
— Не проти.
— І я не проти, — погодилася Валерія. І раптом насторожилася: — Сашко, а як же ти поїдеш? Ти ж за кермом, а тут коньяк. Ні, постав чарку, я тобі не дозволяю.
Цікаве кіно: вчора вона чомусь не запитувала, як поїде Олександр Павлович, просто сіла в машину — і все. Інша річ, що вчора Олександр Павлович ні краплі не випив, але голову давав на відсіч, що Валерія на це не звернула уваги. їй було однаково: пив — не пив. Аби їхали.
— Я трохи. Поки мені йти — видихається…
Потім вони грали в нудну гру “Ерудит”, яка Наталі чомусь подобалася, та здебільшого вона й вигравала. Потім дивилися програму “Час”. Потім Валерія чомусь вирішила помити Наташі голову: це для дівчинки було зовсім уже дивним.
— Я сама можу, — сказала вона.
— Сама ти як слід не промиєш, — наполягала Валерія.
— Адже завжди промивала… — Наташі хотілося, щоб мама їй допомогла, тому вона пручалася лише за інерцією.
— Не впевнена, — різко заперечила Валерія, і Олександр Павлович подумав, що заперечення цілком правильно відтворює стан справ у сім’ї: навряд чи Валерія коли-небудь звертала увагу на те, помила голову Наташа чи не помила. Повинна помити — от і все.
Повинна…
Олександр Павлович не без жалю відзначив, що це жорстоке дієслово по-давньому керує Валерією, хоча наміри наче й добрі…