Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Якщо зранку, як Наташа стверджувала, вона була “сердитою”, то на вечір відійшла, подобріла.
— Вона ще не розібралася, — поспішив на допомогу Олександр Павлович. — Стільки вражень…
Дивна річ, він легко міг поставити себе на місце Наташі. У неї з’явилася своя таємниця — єдина, незвична, солодка-пресолодка, така, в яку і пускати нікого не хочеться. Поки не хочеться. А потім видно буде. І ще приємним здавалося те, що цю таємницю ділив з Наташею і він. На відміну від Валерії.
Олександр Павлович довіз їх до будинку. Сказав:
— Завтра вихідний. Може, поїдемо зранку за місто?
— А що? Це ідея! — загорілася Валерія.
Наташа стояла осторонь, у розмову не втручалася.
— То я заїду за вами о дев’ятій ранку. Будьте готові. Обоє. Форма одягу — літня парадна.
— З Наташкою поїдемо? — запитала Валерія. Олександр Павлович намагався вловити в її голосі незадоволення чи хоча б розчарування, але не зміг.
— Аякже.
— Тоді я вас цілую, — сказала Валерія і пішла до під’їзду.
А Наташа швидко нахилилася до відчиненого вікна.
— Велике вам спасибі, Олександре Павловичу. Мені було добре… дуже… — І швидко побігла за матір’ю.
Що ж, подумав Олександр Павлович, приємне зізнання. До речі, як це не здавалося йому дивним — з дітьми до цього часу справ не мав, навіть боявся їх, але він цілком міг відповісти Наташі тими ж словами.
А “портсигар” у кишені піджака так весь день і пролежав неввімкнутим.
Олександр Павлович вранці лежав у ліжку, нікуди не поспішав — рано ще було, аналізував події. Це тепер було улюблене заняття: аналізувати події; отак, чого доброго, з практика-ілюзіоніста в психолога-теоретика перекваліфікується, сміжну професію опанує…
А що, власне, аналізувати?
Ну, по-перше, техніки багато в цій історії, прилад — “портсигар”, прилад короля магів Рудольфа Бема. І той і інший безвідмовно подіяли на жінок. Сімейна риса: підвищена чутливість до технічних чудес.
А по-друге?
По-друге, прилади дуже різні.
Наташу засмучувати не хотів, казку вбивати не хотів, бо ж здогадався Грант: бемівський “фільмоскоп” за принципом голографії побудований. Закладені у нього голограми, сильно підсвічені, фоновими гумами підкріплені,— все реально, хоча технічне виконання бездоганне.
Пам’ятаю, запитав у Бема:
— А все-таки, чому самі не скористалися?
Старик помовчав, губами поплямкав — зубів у нього зовсім не залишилось, а протези він чомусь не носив:
— Техніки не люблю. Не вірю. Рукам своїм вірю. І вам раджу.
— Нащо ж даруєте?
— Так. На пам’ять. Може, знадобиться коли-небудь. Ось і знадобилося.
Олександр Павлович на відміну від Бема техніці довіряв, але тільки тій, яку своїми руками створив, яку міг по гвинтику, по дощечці зібрати-розібрати, принцип дії назубок знав, хоч патентуй.
Може, “портсигар” запатентувати?
Його не запатентуєш, принцип дії самому до цього часу невідомий, тільки й залишається, що в чудеса вірити.
Проте час вставати, приймати холодний душ: який садист, цікаво, на нього патент одержав?..
Звичні тортури породжували таке ж звичне роздратування. Думав:
“Адже сам ти садист. Навіщо тобі ці експерименти? Довести Валерії, що жінка повинна бути жінкою, як природа придумала? Ну, припустімо, доведу, хоча навряд. І що далі? А про “далі” ти ні біса не відаєш, боїшся в “далі” зазирати, як страус, голову в пісок сунув: а може, не побачать, мимо пройдуть. А може, не запитають: що це ви, розумний Олександре Павловичу, далі робитимете?.. Може, плюнути? Викинути “портсигар” до сміттєпроводу, Валерії не дзвонити, піти в підпілля, впритул зайнятися наступною прем’єрою… А Наташа? Так, з Наташею — тут ти даремно! Жила собі дівчинка, горя не знала. Нащо втовкмачувати їй в голову дурні ілюзії? У неї свій світ. їй там добре, звично, а що трохи каламбурно — так це минеться. З віком. А не минеться — не твій то клопіт…”
В тім-то й справа, що Олександр точно не знав: його це клопіт чи ні. Три дні тому, наприклад, знав точно — не його, а нині — плаває, відповісти не може. І припинити експеримент не в силі: розбігся, важко зупинитися…
Заспокоював себе:
“Та нічого не станеться, страшного не передбачається, не варто і лякати себе. І взагалі, закінчувати з цим треба, а то ненароком до психіатрички залетиш з яким-небудь мудрим діагнозом на зразок “синдром самобичування”… Жах!.. Ні, брате, робиш — роби, а розмірковувати — цим нехай інші займаються, їм за це гроші платять…”
Наче переконав себе, заспокоїв, а настрій не поліпшився. Як був кислим, так і залишився.