Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Як не дивно, Валерію довелося чекати. Вона запізнилася хвилин на десять, вибігла змилена, сіла в машину, важко дихає.
— За тобою погоня? — обережно поцікавився Олександр Павлович.
Валерія крутнула водійське дзеркальце до себе, якусь мить вивчала своє зображення.
— Ну й вигляд… — Вона повернула дзеркальце на місце. — Ні, від погоні я відірвалась.
— Що не поділили?
— Передзахист у моєї дівчинки був. Тема складна, вона в ній плаває, а шеф як звір…
Олександр Павлович відразу ж записав невідомого шефа Валерії до своїх однодумців. Запитав:
— А може, він має рацію?
Валерія подивилася на Олександра Павловича, як на божевільного.
— Хто? Шеф? Він деспот і рутинер, — полюбляла, дуже полюбляла Валерія “припечатувати” противників, чіпляти їм ярлики, як у магазині, щоб, боронь боже, не переплутати, — а дівчинка здібна, повинна захиститися.
Олександр Павлович тим часом поцікавився:
— А ми що, отак і будемо стояти?
— Стояти? — Валерія глянула у віконце і засміялась. — І справді. Їдьмо, Сашко, їдьмо, тут мої студенти ходять, дивляться…
— Соромно, — не гаючись, погодився Олександр Павлович. Він, як вже відзначалось, не любив сперечатися з жінками. Тим паче тепер, коли в нього був План. Саме так: з великої літери… А куди ми поїдемо?
— Додому. Я маю опорядитися після такого бою.
Цей варіант дуже влаштовував Олександра Павловича: вперше випробувати “портсигар” варто в звичній для досліджувальної людини обстановці, в звичному оточенні. Досліджуваною людиною була Валерія. Вірніше: повинна була стати, якщо вийде…
Олександр Павлович вів машину і бурчав для годиться:
— Бій, битва, бойовище… Не життя, а бійка якась… А хочеться спокою, тиші, миру…
— Спокій нам тільки сниться, — неуважно сказала Валерія.
Вона дивилася у вікно, думала про щось своє і Олександра Павловича слухала впівуха.
— Банально, — раптово відреагував Олександр Павлович.
— Зате правильно… Слухай, Сашко, помовч трохи, дай мені отямитися.
— Ти ще там? — Він мав на увазі передзахист, так, здається, назвала Валерія.
Усміхнулася:
— Я ще там. Не все сказала…
— Ну доказуй, — погодився Олександр Павлович. — Можеш голосно. Вважай мене шефом — деспотом і рутинером.
— Ти не деспот, — вона легенько, кінчиками пальців, торкнулася його щоки. — Ти добрий і тактовний. Ти у всьому зі мною погоджуєшся: тобі так зручніше. Ти не прагнеш мене переробити…
— А всі прагнуть?
— Не всі, але багато хто. Ось шеф, наприклад.
— Який негідник! А ти, природно, не піддаєшся?
— Природно.
— А якщо і я почну тебе переробляти?
Сказав наче жартома, а пролунало серйозно. І відповіла Валерія серйозно:
— Піду я, Сашко… — Вона відвернулася, дивилася вперед. Попереду йшла “Волга”, на її задньому склі хиталася зелена долоня з жовтим написом по-англійському: “Увага!” — Тільки ти не почнеш. Тобі цього не треба. І ліньки.
— Хтозна…
— Знаю, знаю… — І замовкла, навіть очі заплющила. Втомилася, певне, дуже.
“Тяжко вам бої даються, — думав Олександр Павлович. — Ось вже й справді не жіноча це справа… Воїни… А гойдати науку з боку на бік — жіноча?.. Чи багато ота дівчина науці винна? Та нічого не винна! Ось наука їй винна. Як пологи, скажімо, полегшити, цілком знеболити. Щоб народжувала вона з десяток хлопців. Воїнів… — посміхнувся подумки: на сьогоднішній день “десяток” — кількість нереальна; двоє — і це вже забагато вважається. Натякнути зараз Валерії про другу дитину — вб’є. І зовсім не тому, що сама: якби був чоловік — його вбила б…
— Наталка вдома? — запитав Олександр Павлович, коли у ліфті піднімались.
— Вдома… — Валерія глянула на годинника. — Уроки закінчує.
— Напевне знаєш?
— Є домашній графік.
Не проминув — вставив:
— В якій системі координат?
Подивилася на нього з цікавістю.
— Все-таки образився…
— Ні за що! — відрубав. — Просто розумні слова на вус мотаю.
— Отож-то. Не забудь, що дзвінок обіцяв відремонтувати. До того ж не мені обіцяв — Наташі. Вона сьогодні запитувала…
— Про дзвінок?
— І про дзвінок, і про фокуси. Купив ти дитину, ілюзіоністе… — усвідомила нарешті, як циркова професія Олександра Павловича зветься. А може, і раніше знала, тільки навмисне перекручувала.