Марш Радецького та інші романи

Йому треба допомогти! Треба вберегти ім’я Тротта від безчестя й ганьби! І в цьому пункті обоє сердець пана фон Тротти — і службове, й батьківське — були одностайні. Отож насамперед треба було роздобути грошей — сім тисяч двісті п’ятдесят крон! П’яти тисяч флоринів, дарованих колись із ласки цісаря синові героя Сольферіно, як і грошей, успадкованих по батькові, давно вже не було. Вони розтеклись окружному начальникові поміж пальцями, витрачені то на те, то на се: на домашній побут, на кадетський корпус у моравській Білій Церкві, на маляра Мозера, на коня, на доброчинні справи. Пан фон Тротта завжди силкувався здаватися багатшим, ніж насправді був. Він мав великопанські інстинкти. А не було на той час (та, може, немає й нині) інстинктів, які обходились би дорожче. Люди, над якими вони тяжіють, мов прокляття, не знають, ні скільки вони мають, ані скільки витрачають. Вони черпають з невидимого джерела. Вони не підраховують. Вони переконані, що їхні статки не можуть бути меншими за їхню щедрість.

Уперше на своєму вже таки довгенькому віку пан фон Тротта опинився перед нерозв’язним завданням: роздобути як стій порівняно великі гроші. Він не мав друзів, за винятком тих колишніх шкільних товаришів, що, як і він, сиділи тепер по різних установах і що з ними він уже чимало літ не спілкувався. Здебільшого вони були бідні. Щоправда, він був знайомий з найбагатшим чоловіком на все це окружне місто В. паном Вінтерніґом. І він почав поволі привчати себе до страхітливої думки, що він піде до пана фон Вінтерніґа завтра, післязавтра чи просто сьогодні — просити позички. Він, пан фон Тротта, не мав аж надто розвиненої уяви. А проте йому вдалося з болючою виразністю уявити собі кожен крок цього жахливого хресного шляху. І вперше на своєму таки справді довгому віку окружний начальник спізнав, як то тяжко, бувши безпорадним, не втрачати гідності. Цей досвід ударив його, мов блискавиця, вмить розтрощив гордість, яку пан фон Тротта так довго й старанно беріг і плекав, яку успадкував і сподівався передати в спадок. Він став зовсім сумирний, як прохач, що вже багато років марно ходить на поклін до благодійників. Гордість була могутнім другом його юності, а згодом стала за підпору в його старості, — тепер її відняли в нього, бідолашного старого окружного начальника! Він вирішив негайно написати листа панові фон Вінтерніґу. Та тільки-но взявся за перо, як зрозумів, що не спроможний навіть повідомити про свій візит, який, по суті, був візитом прохача. Старому Тротті видалося, що він чинить ошуканство, принаймні не натякнувши з самого початку на мету свого візиту. Але неможливо було знайти фразу, більш-менш відповідну цьому намірові. Отож пан фон Тротта довго сидів з пером у руці, знов і знов обмірковував, виправляв і закреслював кожне речення. Щоправда, можна було й зателефонувати панові Вінтерніґу! Та відколи в окружному управлінні з’явився телефон, — відтоді минуло не більш як два роки, — пан фон Тротта користувався ним лише для службових розмов. Неможливо було уявити, що він підійде до цієї брунатної, великої, трохи аж зловісної скриньки, покрутить ручку й з цим жахливим «Алло!», що майже ображало пана фон Тротту (бо цей дитинний вигук здавався йому аж надто недоречною збитошністю, аби поважні люди з його допомогою заходжувались обговорювати поважні справи), почне розмову з паном фон Вінтерніґом. Тим часом йому спало на думку, що син чекає відповіді, може, телеграми. А що мав йому телеграфувати окружний начальник? Приміром: «Зроблю все можливе. Подробиці повідомлю». Або: «Чекай терпляче дальших повідомлень». Чи: «Спробуй інакші способи, тут неможливо». — Неможливо! Це слово збудило довгу, страховинну луну. Що неможливо? Урятувати честь роду Тротт? Оце якраз мало бути можливо! Неможливо це бути не могло! Туди й сюди, туди й сюди крокував окружний начальник по своїй канцелярії — як тими недільними ранками, коли він екзаменував малого Карла Йозефа. Одну руку він заклав за спину, а на другій рипіла цупка манжета. Потім він зійшов униз, на подвір’я, спонуканий навіженою гадкою, що небіжчик Жак може сидіти там у затінку піддашшя. Пустельне було подвір’я. Вікно маленького будиночка, де мешкав Жак, стояло відчинене, і канарка ще жила. Вона сиділа на лутці вікна й голосно виспівувала. Окружний начальник повернувся до господи, взяв капелюха та ціпка й залишив будинок. Він вирішив учинити надзвичайну річ — відвідати доктора Сковронека у нього вдома. Він перетнув невеличкий ринковий майданчик, звернув на Ленауґасе, пошукав на дверях будинків таблички з докторовим ім’ям, бо не знав номера його помешкання, і зрештою мусив питати адресу Сковронека у якогось торгівця, хоч і шкодував, що обтяжує незнайому людину своїми розпитуваннями. Та пан фон Тротта витримав і це з мужньою гідністю і ось уже зайшов до будинку, який йому описали. Він знайшов доктора Сковронека в невеличкому садочку за будинком, із книжкою, під великим парасолем.