Марш Радецького та інші романи

Лейтенант був тепер цілком тверезий. А проте йому здавалося, що все це йому приверзлося. Він відчинив двері. Онуфрій, як завжди, сидів на своєму стільці, хоча було вже, мабуть, дуже пізно. Тротта глянув на годинник. Стрілки показували пів на десяту.

— Чого ти ще не спиш? — запитав він.

— Через гостей! — відповів Онуфрій.

— Ти все чув?

— Усе! — сказав Онуфрій.

— Був тут Бродніцер?

— Так! — потвердив Онуфрій.

Сумніватися більше не доводилось: усе сталося саме так, як пам’ятав лейтенант Тротта. Отже, завтра вранці треба доповідати про свою пригоду з Каптураком. Товариші-офіцери ще не поприходили. Вони тепер сидять за загальним столом, обговорюючи випадок капітана Єдлічека, страхітливий випадок з капітаном Єдлічеком. Його поставлять перед військовим судом, позбавлять звання й розстріляють. Тротта приперезав шаблю, взяв кашкета й зійшов униз. Треба зачекати товаришів унизу. Він заходив туди й сюди перед готелем. Дивно, але капітанова справа здавалася йому тепер куди важливішою, аніж щойно пережита сцена з Каптураком. Йому здавалося, що в цьому видно зловорожі підступи якоїсь похмурої сили; моторошним здався йому й той збіг, що пані фон Таусіґ саме сьогодні мусила поїхати до чоловіка; і поволі він побачив похмурий зв’язок усіх тяжких подій свого життя й залежність їх від якогось могутнього, сповненого ненависті, невидимого повелителя, що мав на меті знищити лейтенанта. Було ясно, видно, як мовиться, наче на долоні, що лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, почасти спричиняв загибель інших, почасти ж ті інші, гинучи, тягли і його за собою, і в кожному разі він належав до тих нещасних створінь, на яких спинила своє лихе око лиха сила. Він ходив туди-сюди тихою вуличкою, його кроки відлунювали під освітленими й позавішуваними вікнами кав’ярні, в якій грала музика, ляскали об стіл карти і замість колишнього «солов’я» вже якийсь інший виспівував ті ж таки пісні й танцював ті ж таки танці. Сьогодні там, мабуть, не сидів ніхто з товаришів. Та лейтенант Гротта не схотів туди зайти, щоб пересвідчитися. Адже ганьба капітана Єдлічека лягала й на нього, дарма що військова служба давно була йому осоружна. Капітанова ганьба лягала на весь батальйон. Військове виховання було досить міцне в лейтенантові Тротті, аби тепер йому здавалося незбагненним те, що офіцери батальйону після такого випадку ще наважувалися виходити між люди в уніформі. Ох, той Єдлічек! Такий був велетень, такий дужак і веселун, і добрий товариш, і завжди потребував сили грошей! Усе він брав на свої широкі плечі. Цоґлауер його любив, солдати любили. Усім він здавався дужчим від болота й від кордону. А виявився шпигуном! З кав’ярні долинала музика, чутно було незграйний гомін голосів і брязкіт чашок, і все те тонуло в нічному хорі невтомних жаб. Весна буяла! А Хойницький не приїхав! Єдиний, хто, з його грішми, міг би зарадити Тротті. Уже давно йому йшлося не про шість тисяч, а про сім тисяч двісті п’ятдесят крон! І їх належало сплатити за тиждень, рівно о тій самій годині. Якщо він не сплатить, неодмінно знайдеться якийсь зв’язок між ним і капітаном Єдлічеком. Він був його другом! Та врешті ж решт його друзями були всі! Але тільки з ним, нещасним лейтенантом Троттою, мала статися неодмінна халепа! Це доля, його доля! Ще лиш чотирнадцять днів тому він був веселий, вільний хлопець у цивільному. О цій порі він зустрівся з маляром Мозером і перехилив з ним чарчину горілки. А сьогодні він заздрив професорові Мозеру.