Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Онуфрій не гаяв часу — не перелічував свого скарбу. Він сховав гроші в кишеню й подався до єврея-шинкаря села Бурлаків, такого собі Гірша Беньовера, єдиного в світі банкіра, якого знав особисто.
— Я тебе знаю, — сказав Гірш Беньовер. — Я й батька твого знав! Тобі цукру, борошна, російського тютюну чи грошей?
— Грошей! — відповів Онуфрій.
— Скільки тобі треба? — запитав Беньовер.
— Дуже багато! — сказав Онуфрій і розвів руки на всю широчінь, показуючи, скільки йому треба грошей.
— Добре, — сказав Беньовер. — Побачимо, скільки ти маєш!
І він розгорнув велику книгу. У тій книзі було зазначено, що Онуфрій Кологін має чотири з половиною морги поля. Беньовер давав під заставу їх три сотні крон.
— Ходімо до бургомістра! — сказав Беньовер.
Він гукнув свою дружину, лишив на неї шинок і пішов з Онуфрієм Кологоном до сільського старости.
Тут він дав Онуфрієві триста крон. Онуфрій сів біля побитого шашелем рудого столу й заходився ставити своє ім’я на папірці з написаним на ньому якимсь текстом. Він скинув кашкета. Сонце стояло вже високо в небі. Воно примудрилося кидати своє вже пекуче проміння навіть крізь манісінькі віконця сільської хати, в якій урядував староста села Бурлаків. Онуфрій упрів. На його низькому лобі прозорими кришталевими ґульками повиступав піт. З кожною новою літерою, що її виписував Онуфрій, на лобі в нього виступала нова прозора ґулька. Ті ґульки котилися й котилися донизу, наче сльози, що їх проливав напружений мозок Онуфрія. Аж ось його ім’я поставлено під тим текстом. І, з двадцятьма золотими дукатами в кишені штанів та ще трьомастами паперових крон у кишені кітеля, Онуфрій Кологін вирушив у зворотну мандрівку.
Він з’явився в готелі після полудня. Він пішов до кав’ярні, спитався там про свого пана, і, вгледівши лейтенанта Тротту, постав між картярами такий безтурботний, наче б стояв серед казарменого подвір’я. Весь його широкий вид сяяв, мов сонце. Тротта довго дивився на нього з ніжністю в серці й суворістю в погляді.
— Ти в мене сидітимеш на гауптвахті, поки й почорнієш! — вимовили лейтенантові губи те, що продиктував мозок військового. — Іди до кімнати! — сказав далі Тротта й підвівся.
Лейтенант подався сходами нагору. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Вони стояли в кімнаті. Онуфрій, усе так само ясний на виду, доповів:
— Пане лейтенанте, осьде гроші!
Він повитягав з кишень штанів і кітеля все, що мав, підступив ближче й поклав на стіл. На темно-червоній хустині, що так довго крила в собі під землею двадцять золотих дукатів, прилипли сріблясто-сірі грудочки землі. Біля хустини лежали блакитні банкноти. Тротта перелічив їх. Тоді розв’язав хустину. Перелічив золоті монети. Тоді поклав банкноти в хустину до монет, знов зав’язав вузлика й віддав Онуфрієві.
— На жаль, я не можу взяти в тебе грошей, розумієш? — сказав Тротта. — Заборонено статутом, розумієш? Якщо я візьму в тебе гроші, мене виженуть з армії і знімуть звання, розумієш?
Онуфрій кивнув головою.
Лейтенант стояв із вузликом у простягненій руці. Онуфрій усе кивав головою. Він підняв руку й спіймав вузлика. Ще якусь мить вузлик поколивався в повітрі.
— Можеш іти! — сказав лейтенант, і Онуфрій зі своїм вузликом вийшов.
Лейтенантові згадалася та осіння ніч у кавалерійському гарнізоні, коли Онуфрій карбував крок за його спиною.
І він пригадав військові гуморески, вичитані з тоненької книжечки в темно-зеленій обкладинці зі шпитальної бібліотеки. Книжечка аж кишіла зворушливими історіями про офіцерських денщиків, грубуватих сільських хлопців із золотими серцями. І хоча лейтенант Тротта не мав літературного смаку і коли випадково чув слово «література», то на думку йому спадала тільки драма «Цріні» Теодора Кернера, й більше нічого, проте завжди відчував глуху відразу до сльозливої розчуленості тієї книжчини з її золотенькими героями. Йому, лейтенантові Тротті, бракувало життєвого досвіду, щоб знати, що й у дійсності трапляються прості сільські хлопці зі шляхетними серцями і що в нікчемній книжечці чимало дечого списано з живого життя, тільки списано погано.