Зарубіжний детектив

— Ми не зобов'язані звітувати перед будь-ким. Зрештою, напишемо відразу ж по приїзді цьому старому нотаріусові, щоб зайнявся владнанням усіх наших справ, і вкажемо в тому листі, що, на жаль, тутешні умови життя нам не підходять, бо останні події дуже вплинули на тебе. Таке наше остаточне рішення. І кінець, моя кохана! Побачимо, чи хтось може нам заборонити виїзд звідси! їдемо, Галино!

Поволі кивнула головою.

— Гаразд… — тихо відказала. — Але поїдемо завтра. Сьогодні треба ретельно все продумати, обговорити і владнати тут на місці, щоб наш від'їзд і справді не нагадував втечі. Не забувай, що… що ми сповістили міліцію про той скелет у стіні.

— Ти сповістила, — поправив її сердито, але відразу ж махнув рукою. — Це не має значення.

Підійшов до стіни і відгорнув килим. Ніша, в котрій безладно валялися цеглини впереміш із штукатуркою, зяяла пусткою.

— Тадеку, ми не можемо звідси виїхати!

— Чому? — Це прозвучало гостро, але в голосі його вже не було попередньої певності.

— Бо ніякі знайомі, ніякі зв'язки не допоможуть пояснити розсудливо факт, чого ми звідси втекли, знаючи, що твій дядько загинув не випадково, — про це сказала нам лікарка, яка робила розтин… що той скелет був недавно замурований у стіні кабінету цього будинку, а потім зник… що моторка затонула мов на замовлення… А міліціонер про це знає. І знає, що нам усе відомо також, правда ж?

— Що, Галино?! Ми звичайні собі випадкові свідки, вплутані в якусь незрозумілу аферу. Сповістили про все, що знаємо і що бачили. Не будемо ж, чорт забирай, займатися ще й слідством! То не наша справа. Якщо міліція захоче мати якісь додаткові зізнання, то прийде до нас її представник і опитає нас вдома. Або запросять нас до себе. Тільки не тут, а в Варшаві! Але нам нічого додати і нічого приховувати! То справа міліції, і хай міліція нею займається. З мене досить. Я спочатку навіть зовсім не думав іти в міліцію, але тобі захотілося переказати тому капітанові все, що знала. Ну, то зараз я навіть задоволений з цього. Все одно вирішили, що ніколи сюди не повернемось. То й байдуже, що тут, у містечку, про все це говоритимуть. Зараз напишемо листа до нотаріуса… а може, навіть краще буде, коли спокійно зайдемо завтра в його контору, а надвечір цілком офіційно виїдемо собі до Варшави. І крапка!

— Гаразд, — промовила стиха, ще не досить переконана, але в душі щаслива тим, що зможе назавжди виїхати звідси. — Вже пізно. Десята майже. А ще навіть не вечеряли. Я щось приготую…

На хвилину замовкли, прислухаючись до настирливого дзвінка телефону, посиленого вечірньою тишею. Мрочек підійшов до апарату.

— Так. Слухаю. — В голосі його не чулося нервування, але Галина бачила, як силкувався він зараз бути спокійним. — Що?.. Ні, звідки! Ще не спимо. Навпаки, оце дружина збирається вечерю готувати… Так, то, певне, така варшавська звичка. Вдома завжди лягаємо, пізно… Що?„Але ж ми б не хотіли завдавати вам клопоту в такий час, — зиркнув на Галину і скорчив міну, яка мала б значити, що не знає, як повестися в цій ситуації. — Так, спасибі велике, але… Розумію, заповіт… Він у вас удома? Може, було б навіть краще ознайомитися з ним сьогодні, бо завтра увечері хотіли б… — І він урвав — У такому разі заскочимо на хвилинку, бо вам, певно, теж вранці вставати… Так, спасибі…