Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Якби Одрі не ненавиділа мене, то я міг би її пожаліти. Обличчя в дівчини спотворилося від душевного болю. Я краєм ока дивлюсь, як вона йде — низенька, в довгій старомодній сукні, що метляє над черевичками минулого століття.
Знову розсипавши на лівій щоці агатово-чорне волосся, Гельсінгфорс, гола й поважна, повертає до мене праву щоку. Роздратовано насупивши брови, вона їсть і п’є з таким виглядом, ніби не бажає, щоб я заговорив до неї. Я стримую себе. Мовчки п’ю чай і жадібно їм грінку. Аж дивно, що в мене ще вистачає духу так ласувати маслом, яким Одрі щедро намазала грінки. В Блувіллі нам дають тільки маргарин.
— Про що ви думаєте, докторе? — питає Гельсінгфорс, кидаючи на мене орлиний погляд.
Так і є! Настала моя черга! Цьому молоху постійно потрібна якась жертва. Я збираюсь на силі.
— Про масло на своїй грінці.
— Ви не бачите далі свого носа.
— Таке масло на фінці мені не часто пропонують.
— Вас не турбує ваше майбутнє?
— Ні.
— А ви не надто самовпевнений?
— Не думаю.
— Безперечно, ви гадаєте, що ходите в моїх улюбленцях?
— Ні.
— Як по-вашому, скільки часу все це триватиме?
— Не знаю.
— А знаєте, що буде потім?
— І гадки не маю.
— А хочете знати?
— Звісно, якщо ви скажете.
— Що ж, я дозволю Одрі звинуватити вас у зґвалтуванні, підтверджу її слова, і вас засудять до тюремного ув’язнення й оскоплення.
У своїй відповіді я використовую знання юридичних законів:
— Це тільки в Каліфорнії за стажеві злочини людей засуджують до оскоплення.
— Вам бракує свіжої інформації, докторе. За час перебування Бедфорд на президентському посту усі штати, в тім числі й Вермонт, прийняли такий самий закон, який діє в Каліфорнії.
Я згадую бідолашного містера Б. Й мовчу.
— Ну, то що ви на це скажете? — вишкірює зуби Гельсінгфорс.
— Нічого.
— Хіба ви не бачите, все йде до того, що ви станете скопцем.
Я вирішую пом’якшити розмову.
— Хтозна, може, тоді я теж зроблю пристойну кар’єру в адміністрації президента?
Гельсінгфорс реагує на ці слова в знайомий мені спосіб: вона сміється. А насміявшись, гнівається на мене зате, що я її розсмішив. Вона насуплює брови й холодним, сповненим раптової злості голосом каже:
— Я можу сьогодні запевнити вас, докторе, що ситуація вже досить ясна. Вашу вакцину не запустять у виробництво тут і не дозволять вивезти її за межі США. В міру того, як ви завершуватимете роботу над вакциною, охорона довкола вашої лабораторії посилюватиметься. Відтепер ви повинні розглядати себе як в’язня.
Хоч у цих словах нема нічого такого, чого б я ще не знав, мене проймає холодний піт. Якщо Гільді Гельсінгфорс уже не потрібна навіть видимість моєї свободи, то це означає, що наближається розв’язка.
У горлі в мене пересохло, і я кажу:
— Якщо ви не збираєтеся використовувати вакцину, то навіщо тоді даєте мені змогу доводити роботу над нею до кінця?
Короткий сміх.
— Розумієте, вона мені правитиме за своєрідну заставу. Ви навіть можете не сумніватись: як тільки вона буде готова, я покладу її в надійне місце і не конче тут…
Якщо я правильно розумію, між Бедфорд і моєю співрозмовницею повної довіри не існує. А що мені вже нічого втрачати, то я вирішую контратакувати.
— Як ви можете підтримувати геноцид Бедфорд — ви, хто потайки й далі кохає чоловіків?
Гельсінгфорс глумливо сміється.
— Ваше запитання не зовсім доречне. Я завжди знайду собі стільки чоловіків, скільки захочу. І слово «кохати» теж не зовсім вдале.
— А яке запитання доречне?
— А ось таке: чому я згодилася втратити величезні гроші, які могла б мені принести ваша вакцина? Що ж, я признаюсь вам, Мартінеллі. Я отримала невелику компенсацію… Це й була мета моєї поїздки до Вашингтона. Я її досягла.
Я мовчу. Я навчився боятись циніків. Тепер я надаю перевагу фанатикам на зразок Рут Джеттісон. Зрештою, я відчуваю тільки зневагу до жінки, здатної продати з молотка вакцину, на винайдення якої було витрачено стільки зусиль, і проміняти мільйони людських життів на якусь, хай навіть чималу, суму грошей.
— Ви дивитесь на мене, надто суворо, — каже Гельсінгфорс з робленою усмішкою. — Наче суддя. Одначе тут суддя я! І вся влада теж! У вас зв’язані руки й ноги, Мартінеллі, ви належите мені. І я, повірте, не стану підносити вам подарунків. — Вона вишкірює зуби й сміється. — Прихиліться до мене, Мартінеллі. Настав час, коли я вас проковтну!
Вона знову сміється. А я вдаю, ніби зрозумів її так, що маю підсунути до неї свій табурет. Отож я підводжуся, беру за одну з трьох ніжок табурет — він вельми важкий — і на якусь мить, мить дуже коротку, мене охоплює бажання щосили вдарити ним Гельсінгфорс по голові.