Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Я приголомшено роззявляю рота. Вона, мабуть, помічає моє здивування, бо одразу ж похоплюється, супить брови й грубо кидає:
— Вилазьмо!
Правду кажучи, це мене анітрохи не засмучує. Бо такого неприємного, як оце, купання в мене ще не було зроду. На бортику Гельсінгфорс мовчки простягає мені оранжевий рушник і, повернувшись до мене спиною, нагадує мені про мої обов’язки витирати. І я не без хвилювання, як і минулого разу, беруся до роботи.
Мої очі насилу сягають її лопаток, і мене знову вражає гармонія пропорцій, витонченість її статури. Переді мною стоїть жінка з міцними, але прихованими м’язами, велична, мов скульптура, яка, попри свою огрядність, не огрубіла, навіть навпаки: її округлості, спад крижів, груди, живіт, стегна — все таке прекрасне, таке жіночне й тому вельми привабливе.
Я не маю нічого проти цього тіла. От тільки душа в ньому живе скалічена. Але цієї миті я не чую голосу Гельсінгфорс, не бачу її холодних очей і майже забуваю про владу, яку вона має наді мною.
А втім, Гельсінгфорс дає мені хвилинку перепочити. Вона стоїть нерухомо й мовчить, опустивши могутні руки, розслабивши одну ногу і перенісши всю вагу тіла на другу, від чого один її клуб випнувся. Але цей мій перепочинок — усього лиш ілюзія. Я маю справу з гігантським ідолом — не з кам’яним, а з живим, з ідолом, позбавленим душі. Зібравшись з духом, нарешті обходжу Гельсінгфорс, стаю перед нею і починаю витирати їй плечі, крадькома зиркаючи на її байдуже обличчя, на заплющене праве око, на ліве око й щоку, прикриті буйним волоссям, розмірені хвилі якого мовби вирізьблені з мармуру. Я дивлюся на все це знизу, бо мої очі опиняються на рівні її грудей, і я, щоб дотягтися до могутньої, м’язистої і круглої, мов тура, шиї, мушу підняти руки. Оранжевий рушник спадає на її великі, тверді й настовбурчені перса, і я воджу ним дедалі повільніше, бо побоююсь, що виведу Гельсінгфорс з оціпеніння. Але вона не ворушиться, я опускаю руку все нижче й нижче, зрештою вклякаю на коліно й беруся витирати її гомілки.
— Досить, Мартінеллі, — озивається нарешті хрипкий голос Гельсінгфорс, наче на кілька хвилин їй відібрало мову.
Я підводжуся, відступаю крок назад, простягаю їй рушника й зустрічаюсь поглядом з її правим оком, у якому ще не з’явилася властива їй жорстокість.
— Розпаліть вогонь, — коротко каже вона, потім закидає на плече рушника, простує на другий бік басейну і крізь засклені двері виходить до вітальні.
Мабуть, Гельсінгфорс забрала з собою рушник для того, щоб я не витерся й не вдягнувсь. А вогонь я маю розпалити, певно, в каміні, який ближче до мене. В просторій скляній залі я завважую, крім душників, крізь які сюди надходить тепле повітря, два каміни: один на тому кінці басейну, посеред стіни, суміжної із житлом, а другий — за три кроки від мене, в куточку для відпочинку, ліворуч від скляної стіни. Перед цим каміном стоїть низенький столик, плетене крісло й кілька дубових табуретів.
Я кладу тріски, зверху — поліна, роздуваю вогонь й з полегкістю дивлюсь на полум’я, бо, хоч у залі й досить тепло, я вже почав мерзнути. Я підставляю до вогню то спину, то перед і майже висихаю, коли із засклених дверей виходить з порожніми руками Гельсінгфорс і широкою ходою простує до мене. Вслід за нею ступає сміховинно маленька Одрі з чайною тацею в крихітних рученятах. На таці — знаменитий срібний чайник, фінки і — я очам своїм не вірю! — дві чашки.
Одрі в простенькій білій сукні моди 1900 року, з шиньйоном на голові. Вона нагадує мені Нору з «Лялькового дому»[35]. Обличчя в неї змарніле, по щоках котяться сльози.
Коли обидві жінки підходять ближче, я, щоб приховати свою наготу від Одрі, повертаюсь обличчям до вогню, але через плече стежу, що відбувається в мене за спиною.
— Сідайте, докторе, — каже Гельсінгфорс. — Цей табурет дубовий, він не розвалиться під вашою вагою. А ви, Одрі, перестаньте рюмсати. Терпіти не можу, коли ваші сльози падають у мою чашку. Докторові байдуже. Йому в жінок подобається все, навіть сльози. Якщо йому хочеться зібрати їх у свою чашку, то це його справа. Ставте тацю сюди. І не намагайтеся розчулити мене, вдаючи, ніби ви надриваєтесь. Таця разом з усім, що на ній стоїть, не важить і п’яти кілограмів. Докторе, ваша сором’язливість безглузда, поверніться й сідайте. Одрі хоче привітатися з вами. Одрі, привітайтеся зі своїм другом! Ви повинні це зробити, він-бо вас мало не зґвалтував.
— Добрий день, Мартінеллі, — каже Одрі ніжним, мелодійним, але засапаним голосом, з ненавистю зиркаючи на мене.
— Чому так неприязно? — озивається Гельсінгфорс сміючись, і цей її сміх нагадує цьвохкання батога. — Ну ж бо, Одрі, привітайтеся ще раз! Я не бажаю, щоб між моїми іграшками панувала ворожнеча.
35
«Ляльковий дім» — п’єса норвезького драматурга Генріха Ібсена (1828–1906).