Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
— Це не шантаж, — тихо проказує Одрі. — Мені не хотілося б ще раз пережити те, що я оце пережила. — Обличчя в неї спотворене від болю, тон її цілком недвозначний.
— Ви хочете сказати, Одрі, — озивається Гельсінгфорс з удаваним подивом, — ніби вам неприємна вже сама думка про те, що Мартінеллі може кохатися зі мною?
— Ви самі добре знаєте.
— Що ж, це ваша справа. Вона мене не обходить. Самі давайте раду своїм емоціям.
Мовчанка.
— Гільдо, — каже Одрі стриманим, тихим голосом, — я порішу себе.
Гельсінгфорс стенає своїми могутніми плечима.
— Це буде ще одна спроба самогубства за допомогою барбіталу, І знову два тижні пролежите в лікарні. А мене чекають нові чималі витрати.
— Я порішу себе ось цим, — каже Одрі.
Нарешті вона показує руки, і в правій я бачу невеличкий пістолет.
— Мале стерво! — холодно цідить Гельсінгфорс. — Ви знову нишпорили в моїй сумці. Я ж вам заборонила це робити!
— Я чекаю від вас відповіді, Гільдо, — промовляє Одрі, наставляючи пістолет собі в груди.
Голос у неї тремтить, чого не скажеш про руку. Поява пістолета все змінила. По спині в мене тече піт, серце калатає. Цієї миті я певен, що Одрі зараз вистрілить. Такої самої думки, мабуть, і Гельсінгфорс, бо якийсь час вона стоїть мовчки.
Та коли вона озивається знову, то тільки для того, щоб звести все до зневажливого жарту:
— Одрі, ви граєтесь. Коли хтось хоче застрелитись, то стромляє дуло пістолета собі в рот або ж, у крайньому разі, прикладає його до скроні. Ви волієте зробити дірку будь-де у своїх грудях, аби лиш не спотворити собі обличчя. Навіть більше, ви надумали застрелитись при докторові. Ви все обміркували!
Я вирішую втрутитись і роблю це негайно:
— Я не згоден з вами, Гельсінгфорс! Якщо Одрі пустить собі в груди кулю, то я їй уже не допоможу. І доктор Рільке в Блувіллі теж. Її доведеться везти до Монтпілієра. І то тільки в тому разі, якщо куля прошиє легені. Але якщо вона прошиє серце, то все скінчиться вмить.
— Замовкніть, Мартінеллі! — кричить Гельсінгфорс, кидаючи на мене лютий погляд. — Одрі навіть не знає, де в неї серце. Погляньте на пістолет. Вона наставила його багато правіше від серця!
— Який жах! — кричу я й собі. — Хіба можна говорити такі страшні речі!
Гельсінгфорс повертає до мене сердите обличчя:
— Кажу вам востаннє: замовкніть! Дайте мені змогу погратися в цю гру так, як мені хочеться! Ви все псуєте своїм безглуздим втручанням!
Коли я знову переводжу погляд на Одрі, мені впадає в око, що вона вже переставила пістолет, і тепер він націлений у дуже небезпечне місце. По моїх щоках котиться піт. Я мовчу. Відчуваю, що втручатися далі не варто. І дивна річ — Гельсінгфорс теж мовчить.
— Ну? — каже Одрі, якій мовчанка Гельсінгфорс додає сміливості. — Ви задоволені? Тепер пістолет на місці?
Гельсінгфорс не промовляє ні слова. У цю мить я майже певен, що її охопив страх за фатальний кінець. Де й поділась уся її розперезаність, якій ще хвилину тому, здавалося, не має меж. Гельсінгфорс осідає, опускає плечі і, обернувшись до мене, стомлено каже:
— Геть звідси!
Я ошелешений. Вона здається!
Все відбувається вмить. Обличчя Одрі, яка й далі притискає до грудей дуло пістолета, розслаблюється й наливається рум’янцем; відкинувши назад голову вона переможно дивиться то на мене, то на Гельсінгфорс. Цей погляд — велика помилка з її боку, я завважую це одразу ж.
А Гельсінгфорс випростується й горлає:
— Докторе, зостаньтесь!
Підійшовши до Одрі, Гельсінгфорс, у якої випинаються жили на скронях, нахиляється вперед, уся багровіє і кричить — ні, надсадним голосом волає:
— Одрі, я не потерплю шантажу! Я не дозволю вам диктувати мені, як я маю поводитись! Я теж обміркувала своє рішення. Доктор приходитиме сюди стільки разів, скільки мені заманеться. Він приходитиме завтра, завтра і завтра!
Не знаю, чи Гельсінгфорс навмисне захотіла передражнити слова з «Макбета», але на останньому «завтра» лунає постріл, і Одрі падає. Мене дивує не те, як раптово ляснув цей сухий і не дуже гучний постріл, а те, як повільно падає Одрі. Передусім я не одразу зрозумів, що Одрі вистрілила. Я тільки побачив, як гойднулась її постать, відкинулася назад голова, набухла шия, а губи гарячково, з моторошним присвистом ухопили ковток повітря. Потім викотились очі, поблякло обличчя, підітнулися коліна. І аж тоді Одрі почала падати — дуже повільно, як у сповільненому фільмі. Ноги помалу підкосилися, постать, ледь погойдуючись, похилилась і впала долілиць — не рвучко, а досить граційно. І з тією легкістю, з якою зі спинки стільця сповзає шарф, згортаючись на підлозі в клубок.