Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Я знову переймаюся тим почуттям (тепер його посилює ще й моя тривога), яке не полишає мене ні на мить: щоразу, коли жінка не звертає на мене уваги, мені здається, що вона мене покидає. Ні, це не зарозумілість. Тут щось зовсім інше — емоційна невдоволеність чи що. І коли я на передостанньому повороті дороги знов обертаюся до свого конвоїра, мене найбільше схвильовує те, що обличчя в нього насправді небайдуже: конвоїр мій кліпає очима, супить брови, стискує губи. Нарешті я здогадуюся, що в Джекі на душі: вона стривожена. Моїй озброєній до зубів охоронниці бракує, правда, певності, але від цього мені анітрохи не легше.
Ми прибуваємо на місце.
— Не треба, докторе, — каже Джекі, побачивши, що я зібрався розсідлати Чучку. Потім, залишивши в стійлі мерина, переходить до моєї кобили, старанно причиняє за Собою дверцята й байдуже питає: Чучка не загубила підкову? Потримайте її, я зараз подивлюсь.
Я беру кобилу за вуздечку. Джекі нахиляється, попліскує рукою Чучку по гомілці, проказуючи: «Дай! Дай!», — піднімає їй передню ліву ногу, зиркає на непошкоджену блискучу підкову, а тоді раптом торкається рукою мого коліна й промовляє:
— Ну ж бо, годі вам.
Дивна річ, але цей її вчинок мене не заспокоює, скоріше навпаки. Те, Що Джекі вирішила мене підбадьорити, тільки посилює моє занепокоєння.
Я виходжу зі стійла. Тепер мені треба пройти метрів сто через луку. Після дощів трава стала зелена, густа, вона вигналась обабіч вузької стежки мені по пояс, та й сама стежка, поки не було Гельсінгфорс, заросла по щиколотки травою. В мене калатає серце й пітніють долоні. Одначе навіть у хвилини найбільшого напруження на нас надто дивно впливає безглузда влада дрібних суперечностей: я з досадою відзначаю, що намочу в траві ноги.
Розділ чотирнадцятий
Заходжу до басейну й застаю там голу Гельсінгфорс. Одрі ніде не видно. Гельсінгфорс повертається до мене спиною. Але яка ж у неї спина! її монументальна бронзова постать пливе в прозорій воді, лишаючи за собою пінистий слід. Гельсінгфорс наближається до сатира, що в кінці доріжки випльовує в басейн великі бульбашки, пливе назад і зупиняється за два метри від бортика, де стою я; потім прибирає з лівої щоки волосся і, повернувши голову на три чверті в мій бік, мовчки роздивляється мене. І як тільки їй удається з-під моїх ніг так зверхньо дивитися на мене?
Нарешті Гельсінгфорс сухо каже:
— Не стовбичте там. Роздягайтесь і йдіть плавати.
Я роздягаюся з виразом удячності на обличчі, а Гельсінгфорс тим часом — певне, щоб збентежити мене, — не спускає з мене очей, прицінюючись, мов до коня, якого купує. Правильніше сказати, до поні, бо надто вже ми відрізняємося зростом. Я тримаюсь, як можу, і, гадаю, непогано. В усякому разі, сорому не відчуваю. Мені й на думку не спадає, що роздягатися перед жінкою для чоловіка образливо, як у цьому мене хочуть переконати її зневажливі чорні очі.
— Ваша сором’язливість досить смішна, — каже Гельсінгфорс. — Скиньте ж плавки!
— Я чекав, що ви цього зажадаєте.
Ця моя фраза — одна з дрібних зухвалостей, у яких я під час останнього приїзду сюди відкрив для себе найкращу зброю слабкої людини. Такою фразою можна добряче вколоти, але не настільки, щоб тебе за це покарали. Тиран не може гніватись на все підряд, це просто неможливо.
— Ви відпускаєте вуса, — каже Гельсінгфорс, незадоволено скривившись. — Вони вам не личать. Не робіть цього.
Я нічого не відповідаю. Натомість пірнаю на кілька метрів у воду, а випірнувши, тримаюся на воді, легенько рухаючи руками й ногами. Але вперед не посуваюсь.
— Оце й усе, що ви вмієте робити? — суворо питає Гельсінгфорс.
— Я трохи плаваю.
— Що ж, пливіть!
Я підкоряюсь і пливу кролем до сатира, а тоді повертаюсь і повільно рушаю до Гельсінгфорс, приділяючи особливу увагу самому стилю плавання. Коли я зупиняюсь і підводжу погляд на Гельсінгфорс, вона каже:
— Загалом непогано. Ногами, правда, дриґаєте марно, але руками працюєте правильно.
Це вперше Гельсінгфорс заговорила майже нормальним тоном, без зневаги, без агресивності, без неприхованого бажання образити мене. Майстерність узяла гору над садизмом.