Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Я описую поведінку Берідж, не намагаючись її зрозуміти. Не знаю, чи є якийсь зв’язок між моїм від’їздом і веселим настроєм Берідж або, що ще дивніше, між її схвильованістю і нашою розлукою. А з іншого боку, в цій ненормальній поведінці Берідж є й дещо позитивне, вона заполонює мої думки, розвіює тривогу. Віднедавна я навіть помічаю, що в безсонні ночі став частіше думати про Берідж, ніж про телефонний дзвінок Гельсінгфорс.
Одначе він лунає. Чудес нема. В неділю 28 червня о першій годині дня в кафетерії голос телефоністки з гучномовця без угаву повторює: «Доктора Мартінеллі, доктора Мартінеллі, доктора Мартінеллі)..» Я ненавиджу цей гучний, безплотний голос, який звалюється мені на толову, мов прокляття. В залі западає тиша, всі погляди прикипають до мене. Принаймні я так гадаю, бо сам не дивлюсь ні на кого, крім Дейва. Я поплескую долонею його по плечу й усміхаюсь йому з упевненістю, якої насправді не маю. Я з усіх сил граю роль героїчного батька, яку син мені відводить. Та щойно підводжусь, щоб податися з кафетерію, як відчуваю себе геть самотнім. А телефоністка проказує свою монотонну літанію далі; вона не замовкне доти, доки я зніму трубку. Я згадую, яке гнітюче враження справив на мене такий виклик місяць тому. І від цього спогаду мене кидає в холод. Я петляю між столиками в кафетерії, втупившись очима перед себе. У мене таке враження, ніби мене хтось переслідує, але не поглядом, як бог переслідував Каїна, а ще гірше: мені здається, наче за мною невідступно женеться моє власне прізвище. Щоразу, коли воно лунає, мені стає все страшніше…
Є щось нелюдське в цьому безугавному повторенні й у байдужому голосі, який мене кличе. Я, звісно, розумію, що він — тільки знаряддя долі, що сам я й моя доля для нього чужі. В ньому не бринить ні ненависть, ні любов, ні нетерплячість. Він просто повторює моє прізвище. Мені спадає на думку, що так само, мабуть, викликають до пекла мерців, які стоять там у черзі… «Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» Естафету перебирають гучномовці в коридорі, і тут голос, відбиваючись луною в кінці вузького коридора, лунає майже погрозливо. Мені відлягає від серця, коли я бачу містера Берроу, що стоїть на порозі свого кабінету й робить мені знаки, щоб я йшов швидше. Я наддаю ходи, підходжу до нього, він ступає вбік, але досить повільно, і я на порозі ненароком штовхаю його ліктем у черевце. Містер Берроу скрикує безстатевим голосом, я щось белькочу йому, вибачаюсь і водночас кидаю швидкий професійний погляд на його пузо, мовби сподіваючись, що воно зараз прорве, як чиряк.
Трубка лежить не на столі, а на апараті, і я запитую себе, чому Гельсінгфорс викликає мене до телефону, а не передає через управителя листа. Вона нічого не робить без певної мети, і ця її мета загалом недоброзичлива, отож Гельсінгфорс, гадаю, має чималу втіху від того, що, обходячи містера Берроу, вселяє в нього тривогу.
Я беру трубку, і тепер голос телефоністки, що стих у гучномовці, озивається біля мого вуха.
— Доктор Мартінеллі?
— Так.
— З’єдную.
У трубці надовго западає тиша. Краєчком ока я бачу, як містер Берроу, зігнувшись у три погибелі й похиливши лискучу маківку, з підкресленою стриманістю причиняє за собою двері власного кабінету.
— Докторе Мартінеллі! — чую я голос Гельсінгфорс.
Ці два слова відлунюють, як удар кулаком по столу. Я озиваюсь, і Гельсінгфорс говорить далі. Чому цей жіночий голос удесятеро могутніший, владніший і брутальніший за голос черствого фалократа? Я дивлюсь на годинника: коли зважити, що дорога неблизька, то Гельсінгфорс не дає мені, щоб зібратися, й півгодини.
Мене пригнічує поїздка на Чучці під сірим небом і з Джекі позаду, яка цілих півтори години від сторожової випіки до фешенебельного будинку Гельсінгфорс не озивається жодним словом, не всміхається, навіть не зиркає в мій бік. Час від часу я обертаюсь у сідлі, двічі ставлю їй невинні запитання. Вона коротко відповідає. Але її гарні сірі очі, які бозна-чому завжди здаються мені зеленими — мабуть, через дуже густі чорні вії, що обрамляють їх, — не відриваються від гриви мерина.