Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Сірий морок полярної ночі дедалі щільнішою пеленою оповивав білу пустелю. Ртутний стовпчик термометра швидко падав, уже ледве можна було розгледіти сріблясту рисочку в самому низу шкали. Вітер безугавно завивав у снастях судна. Ця монотонна симфонія шарпала напружені до краю нерви. Корпус корабля двигтів, тріщав по всіх швах, жалібно стогнав день і ніч. Крига то напирала на борти, то з металічним скреготом відступала, щоб знову ще дужче затиснути його в своїх лещатах. Ані хвилини спокою, ані хвилини тиші.
Час тягнувся нестерпно повільно. Щоб одігнати чорні думки, науковці взялися до досліджень. Добровольський через кожні три години проводив метеорологічні спостереження, разом з Арцтовським вивчав сніг і лід. Раковіца, що гарячково витягував з ополонки сітку з планктоном, скидався на золотошукача Клондайка, який пересівав ситом пісок. Капітан Лекуант за допомогою Амундсена регулярно робив астрономічні виміри, щоб визначити географічні координати, бо полонена кригою «Бельжіка» безперервно дрейфувала, міняючи напрямок руху. Лікар Кук і Амундсен весь час дбали, щоб матроси були постійно зайняті роботою. Обидва вони добре усвідомлювали, що тільки праця може вберегти людей від цілковитого відчаю. Але це було не так-то просто. Команда не могла працювати на палубі без теплої одежі. Ні в кого з матросів не було вовняного вбрання. Вони мерзли навіть у приміщеннях, бо невеликий запас вугілля треба було заощаджувати.
У середині травня сонце зникло за обрієм, подужчав мороз, судно сповила полярна ніч. Темрява запанувала і в каютах: не було ні ламп, ні гасу. Непередбачливість керівника експедиції оберталася стражданням для людей на кожному кроці. Де Жерлаш при нагоді зганяв свій поганий настрій на команді, що погіршувало й без того напружене становище на судні.
— Чи далеко звідси до Південних Шотландських островів? — заклопотано спитав Кук.
Руал здивовано поглянув на ного засмучене обличчя.
— Десь так миль тисяча, може, трохи більше. Чого ти питаєш про це?
— Сьогодні я підслухав мимоволі, звичайно, розмову в кубрику, яка не на жарт стурбувала мене. Матроси говорили між собою по-норвезьки, я не все зрозумів, але досить і того, що второпав. Вони просто розмірковували, що буде, коли крига врешті наляже дужче і розтрощить судно. Розмовляли спокійно, швидше навіть зважували шанси. Кнут, отой здоровило, сказав, що він уже двічі у своєму житті рятувався з розчавленого кригою судна. Але то було на Білому морі, там до берега недалеко. «Ми пленталися днів десять, — розповідав він, — штовхаючи поперед себе човна. Важко було». Як на твою думку, чи є в нас, коли б сталася аварія, бодай найменший шанс урятуватися?
— Один до ста, не більше, — коротко відповів Амундсен. — Нам довелося б іти по кризі, а потім довго ще пливти океаном до берегів Південної Георгії. Це чималенька відстань. А на цих водних просторах узимку лютують страшні шторми. Ти краще скажи, як почуває себе Данко.
— Данко? — В голосі лікаря відчувалося занепокоєння. — Єдиним порятунком для нього була б, напевне, його сонячна батьківщина Далмація. На жаль, уже недосяжна. Він у тяжкому стані: легені, серце і до того ж нервова депресія. Проти цього немає ліків.
Жахливо завивав вітер, шарпав одежу, немилосердно жбурляв снігом в обличчя, обсипав непокриті, незважаючи на мороз, голови. Рвучкі подмухи раз по раз виривали з руки матроса штормовий ліхтар, блякле світло якого тремтливими смугами падало на бліде обличчя де Жерлаша і на білі сторінки розгорнутої, біблії. Вітер підхоплював слова начальника експедиції і відносив їх далеко в нічну пітьму.
Два матроси підняли зашите в парусину тіло померлого товариша і повільно опустили його у вирубану в льоду ополонку.
Пригнічені, всі чекали тієї хвилини, коли обтяжений грудками вугілля мішок зникне нарешті в морській пучині.
— Цьому вже буде добре, відмучився! — зітхнув хтось. З чиїхось грудей прохопилось уривисте ридання. Морозний вітер здував сльози із змарнілих, зарослих облич.
Зненацька всі відсахнулися від ополонки і збилися купкою. Зашитий у парусину труп лише до половини занурився у воду й нерухомо стримів з ополонки, неначе Данко опирався — не хотів покидати товаришів і йти в безодню.
Охоплені забобонним жахом, люди боялися зрушити з місця, аж поки мішок, повільно наповнюючись водою, не зник нарешті під льодом.
«Протягом багатьох дпів, — писав де Жерлаш у своїх спогадах, — ми не могли одігнати від себе моторошної думки про те, що труп померлого стоячки, як покинув нас, і досі пливе під кригою і, можливо, навіть під кілем «Бельжіки».