Двоє під однією парасолькою

Акуратно поклав на стіл, пішов до ванної, вліз під душ. Воду пустив холодну, щоб остаточно збити сон, коцюбнув собі потихеньку, думав сварливо:

“Бабського, кажеш, у жінці багато?.. Щастя, що залишилося воно в жінці, що не пригасили її на смерть всілякі там служби, засідання, недільники, безглузді мрії про велику кар’єру… Плачуться: природу не поважаємо, екологічний баланс порушено, рибку повиловлювали, тигрів постріляли, лісу в Європі немає, канцерогени звідусіль повзуть… Та не з цього почалося! Основа балансу — взаємини між чоловіком та жінкою, ті стосунки, що сама природа і встановила. У двох словах як: мужик мамонта валив, жінка вогонь підтримувала. Так і повинно бути! Завжди! А в нас навпаки… Ось хмир вчорашній, з невідомих, вихвалявся — він ось сам обід готує, сам дітей виховує, жінці не довіряє… Чим вихваляємося! А дружина в нього, бачите, художниця. Вона творить! їй ніколи… Боже мій, та назвіть мені хоч одну жінку, яка в чоловічій професії зрівнялася з великим? Підкреслюю: з великими, а не з простими. Дідька лисого назвете! Принцеса Фіке, Катерина Велика? Істерична дурепа! Софія Ковалевська? Ординарний професор, десятки таких в Росії було… Марія Склодовська? Та вона своєму чоловікові пробірки мила… Марина Цвєтаєва? Великий талант, та хіба поставиш її поряд з Пушкіним?.. Отож-то… Хіба є серед жінок Рембрандти? Толсті, Пушкіни, Достоєвські?.. Ні й не буде! Бо природа, повторюю, по-іншому вирішила: мужик мамонта валить, жінка вогонь підтримує. І природу у нас можна тільки вбити, змінити не можна. А вбити — нащо вона потрібна?.. А то вже й дітей виховувати нікому. На двадцять п’ять душ одна вихователька, яка тільки і мріє про те, щоб в заврайвно вибитися… “Бабського в жінці багато…” Мало, дуже мало! Але залишилося воно в ній поки, і рятувати його треба, рятувати якнайшвидше, щоб одного чудового дня не сталося так, що всі жінки довкола такі, як Валерія… А що Валерія? Дурненька вона, і все… Покажу я їй: скільки в неї “бабського”, як вона висловлюється… І ще покажу, що “баба” ця набагато природніша, ніж та жінка, яку вона вигадала…”

Закінчив думати, тому що змерз.

Можливо, якби вода не була такою холодною, Олександр Павлович думав не так категорично, не так різко, але тортури не сприяють діалектичному мисленню, а холодний душ для Олександра Павловича був саме тортурами, і що найобразливіше — щоденними і добровільними. Олександр Павлович на все йшов, щоб його безумовно здоровий дух перебував усе-таки в здоровому тілі, а тридцять вісім — не вісімнадцять, здоров’я доводиться підтримувати штучно…

Розтирався, поки не почервонів, ожив. Одягся, вмостив “портсигар” у внутрішню кишеню піджака, вийшов з дому і поїхав снідати плюс обідати до ресторану “Берлін”, де в Олександра Павловича з давніх-давен був знайомий метрдотель. А рівно о вісімнадцятій нуль-нуль загальмував машину біля інститутського парадного під’їзду.