Марина — цариця московська

Але великокнязівський палац все ще був, як і боярські хороми тих часів, з кількох маленьких особняків, що з’єднувалися між собою переходами. У другому ярусі знаходилися «постельные палаты», а сам князь із сімейством мешкав у верхніх надбудовах — теремах; у нижньому ярусі жили княжі слуги, і все мало далебі сільський вигляд.

Але вже князь Іван III, заходившись перетворювати Москву на таку столицю, яка б відповідала величі і славі Руської держави, запросив досвідчених зодчих з Італії, і чужоземні майстри (своїх тоді на Русі не знайшлося) зруйнували ту кремлівську старовину і замінили її новими величними будівлями. Заодно Іван III зайнявся й усім Кремлем. Його було захищено подвійним, а місцями й потрійним рядом стін з бійницями й баштами та мостами, що піднімалися, решітками у воротах. З’явилися золотоглаві собори і разом з ними препишний палац. Звідтоді Кремль і став гордістю Росії. Як прийнято казати, «достойным воплощением ее силы и величества». Сам же княжий палац став зразком для всіх майбутніх палацових споруд. Правда, за минулі століття Великий палац кілька разів перебудовувався, прикрашався й розширювався — відповідно до зростаючої сили та міці Руської держави. Не раз із Кремлем й усім містом палац горів, але, як Фенікс з попелу, знову і знову здіймався, відбудовувався — ще кращим як був.

Перший поверх Великого кремлівського палацу (поверхи тоді звали ярусами) займала прислуга і нижчі бояри на государевій службі, а верхній — цар зі своїм сімейством.

На другому ярусі Великого кремлівського палацу і були, крім усього іншого, постельні покої російських государів, до входу в які боярин Василій Шуйський, догідливий та услужливий — листом слався перед царем Дмитрієм, — і привів молоде подружжя...

— Дозвольте вам, ваша величносте, — до царя, — і ваша величносте, — до цариці, — побажати доброї ночі і, коли не буде ніяких повелінь, розкланятись.

Повелінь не було, і боярин Василій Шуйський, розкланюючись, як наче він був нижчим служкою при царському дворі, а не одним із найзнатніших бояр, — позадкував — і кланявся, коли задкував, — та й зник — як його й не було. І тієї ж миті, нарешті позбувшись опіки, цар Дмитрій, полегшено зітхнувши, що їх зоставили удвох, підхопив на руки покірну Марину. Цариця аж зажмурилася від задоволення і міцно-міцно обхопила його за шию руками. І цар поніс її на другий ярус, легко долаючи круті східці та відчуваючи у своїх руках молоде пружне тіло, тепле й покірне, вдихаючи пахощі все того ж дівочого тіла, що так його дурманили, тож і здавалося йому, що східці втікають з-під його ніг...