Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Гм… Не певен, пане лейтенант. Він, мабуть, утік на річку Санкуру. Це за болотом. Там його не можна знайти.
— Як так не можна? Адже ж я наказав. Ви не виконуєте мого наказу, сержанте. Е-е, адже ж я ваш командир, хіба не так?
— Пробачте, пане лейтенант, у цих хащах свої закони. Ми не знаємо їх. На факторії ви наш начальник. А там… Ми хазяйнуємо тут, лише доки настане темрява…
Лейтенант здригнувся: якась тварина закричала зовсім близько від будинку. Сержант Кокіль вів далі:
— Ми не знаємо нічого вже за двадцять кілометрів від факторії. Там починаються негритянські таємниці.
— Е-е… і ви ніколи не вивчали вашої округи, сержанте?
— Я ніколи там не був, пане лейтенант. Моя справа — виганяти негрів на роботу, приймати руду… А негритянські фокуси мене не стосуються. Це нехай цікавить Стенлі й Лівінгстона. Тут за десять кілометрів можна позбутися голови…
— І мене заслали в таку глушину?
Голос сержанта Кокіля знизився до таємничого шепоту. Сержант поглянув у вікно, за яким без угаву дзижчали й співали свою невпинну пісню комарі, і заговорив:
— Я не знаю, пане лейтенант, але… мені розповідали, пане лейтенант, що… гм…
— Та не зволікайте. Ну?
— Мені розповідали, що… одну хвилинку, пане лейтенант… Так, це лунають їхні тамтами. Чуєте, як гучно б’ють?..
Обидва підвели голови, прислухаючись. Здалека, крізь різноголосицю тропічних хащів, крізь крики звірів і птахів, — доносилися дивні звуки шкіряних негритянських барабанів — тамтамів. Вони лунали загрозливо то в одному місці, то в іншому, ніби перекликаючись. Їхні звуки то голоснішали, то стихали. Щось було в тих звуках від умовної абетки: короткий удар… довгий… короткий… кілька довгих… кілька коротких…
Лейтенант сполохано поглянув на сержанта:
— Е-е… що це таке, сержанте, га?
— Дозвольте доповісти, пане лейтенант, це негритянський телеграф.
— Який телеграф? Що ви верзете?
— Я не знаю, що саме він зараз передає, пане лейтенант, але це телеграф. Їхній телеграф. Стукотом барабанів негритянські селища пересилають важливі новини. Це буває в них завжди, коли трапляється щось. Оце, я думаю, якщо дозволите, пане лейтенант, вони перемовляються про делегацію… ту, що сьогодні довелося…
— Це вони сповіщають усіх, еге ж?
— Так, пане лейтенант, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.
Запанувала мовчанка, під час якої було чутно тільки далекий стукіт тамтамів.
— Однак це дуже дратує, сержанте… ху… Хіба випити ще? Кокілю, чи не можна якось урвати цей телеграф? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.
— Нічого не вдієш, пане лейтенант. Тут свої закони. Негритянські закони… Мені, знаєте, казали…
— Знову ви зволікаєте, сержанте. Досить балаканини! Кажіть відразу, що вам там казали. Ну?
— Мені розповідали, що там, десь у лісі… до того ж не дуже далеко від нашої факторії… в напрямку річки Санкуру… є дивне негритянське село Ньягва. І в тому селі живе негритянський бог.
— Який ще там бог? Що ви верзете, сержанте? Ви багато випили!
— Так. Вони моляться йому, пане лейтенант. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.
— Нісенітниця, сержанте! Вам треба проспатися.
— Як собі хочете, пане лейтенант. Але негри кажуть, що це правда. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати всіх квітів і всього живого.
— Хто це вам казав? Той мерзотник Нгамі?
— Ні, пане лейтенант. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.
— Ху, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи-негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви запевняєте, негритянський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї. Мати всіх квітів і всього живого… чортзна-що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокілю!
— Єсть, пане лейтенант.
— Ідіть спати. І я спатиму. Ху, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…
Проте сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.
Але спати лейтенантові Фаберне не пощастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їхня таємнича розмова, якої він не міг збагнути. Якась непевність, турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта.