Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Ми не можемо весь час копати руду!
— Маса лейтенант, у нас умирають діти…
— І старі вмирають…
— Ми голодуємо…
— Їмо кору…
— Люди гинуть у болоті…
Далі все поринуло в роздратованому гаморі. Цього лейтенант Фаберне вже не міг стерпіти. Він підняв стек угору — і негри змовкли, подавшись назад. Лейтенант оглянувся на Кокіля: обличчя сержанта було похмуре. Лейтенант згадав попередження Кокіля про збудженість негрів, згадав, що сержант живе тут уже кілька років і добре знає негритянські звичаї. Ні, негрів не можна виганяти, виникнуть, на лихо, ускладнення… тоді припиниться видобуток руди. А повернення в Європу? А премія? Ні, треба поговорити з ними.
— Мовчати! Говоріть хтось один. Бо інакше вижену. Чуєте?..
Негри переглядалися. Ніхто не наважувався говорити за всіх. Та ось висока чорна постать ступила кілька кроків уперед і спинилась перед спантеличеним лейтенантом! Яке зухвальство! Це був Нгамі, його служник.
— Що? Що таке?.. Ти, Нгамі, чорна мавпо, хочеш говорити за всіх, ти, мій служник? Та як ти смієш? Мовчати! Ось я тебе…
А втім, лейтенант не встиг підвестися й замахнутися стеком, як відчув обережний доторк до свого плеча. Сержант Кокіль виразно шепотів йому на вухо:
— Пане лейтенант, дозвольте доповісти, хай Нгамі скаже… вони, ці негри, дуже роздратовані…
Тим часом Нгамі вже почав говорити:
— Маса лейтенант, у мене немає довгих слів. Негри хочуть їсти так само, як білі, маса. Негр голодний, бідний негр. Йому немає грошей, йому нема кого наймати працювати. Солдати примушують копати руду. А їсти нема, нічого нема… Це літо — зовсім голодне літо. Маса накаже не виганяти копати руду, негри житимуть. Маса звелить копати руду, негр помирає. Негри просять дозволити працювати на полі, потім знову копати руду.
Тепер лейтенант Фаберне зрозумів усе. Негри не хочуть копати руду! Це було більше, ніж бунт. Це створювало загрозу всім надіям лейтенанта, загрозу його поверненню з премією до Європи! Шалена лють охопила лейтенанта Фаберне:
— Що? Не копати руду? А що ж, я сам копатиму її за вас? Що? Мовчати! Або чекатиму, поки ви відпочинете — рік, може й два?.. Під три чорти! Мовчати! Забирайтеся геть! І — до роботи! Я вам покажу!
Невдоволений гомін був йому відповіддю. Лейтенант схопився на ноги й підняв стек:
— А, ви ще стоїте?.. Ось вам, ось вам, ось вам! Ось ще тобі, огидна мавпо!..
Він стьобав стеком праворуч і ліворуч, намагаючись влучати по обличчю. Негри, закриваючи голови руками, повільно відступали. Це була багаторічна звичка страху перед гнівом білої людини. Але за мить становище змінилося вкрай. Зненацька Нгамі блискавично підскочив до лейтенанта, вихопив з його рук стек і замахнувся на білого:
— Негр чорний, негр не мавпа! Маса білий, маса хижак! Білі хижаки ссуть кров чорних. Хижаків бити! Отак — ось… ось!..
На плечі лейтенанта посипалися міцні удари його власним стеком. Нгамі бив щосили, незважаючи на лемент лейтенанта:
— Ой-ой!.. Сержанте!.. Стріляйте в нього!.. Ой!.. Солдати… схопіть його!..
Але сержант вагався, видно, побоювався міцних рук Нгамі, бо не зрушив з місця і тільки вигукував:
— До зброї! До зброї! Негр б’є білого! До зброї!..
Проте Нгамі вже шпурнув стек на підлогу, промовивши:
— Бувайте, маса. Негр житиме — хижак ні! — і вистрибнув у вікно.
Пролунало кілька коротких пострілів. То солдати з деяким запізненням виконали наказ. Негри один по одному вискакували за двері. А лейтенант знавісніло горлав:
— Схопити його!.. Стріляйте!.. Розстріляти його!.. Сержанте Кокілю, збільшити податок на негрів на тонну руди… Ой, яка ганьба! Ні, на дві тонни збільшити, ой!..
Після важкого, неспокійного дня настала темна вільготна ніч. З лісу долинали пронизливі крики диких звірів, нічних птахів, якийсь уривчастий регіт, схожий на людський, І над усім безнастанно тремтіло тонке дзижчання комарів. Комарі билися у вікна, затягнені сіткою, і страшно було думати про потребу вийти за двері.
Лейтенант Альбер Фаберне втратив лік склянкам вина, які він випив. Нгамі не було, Нгамі зник. І вино приносив сержант Кокіль. Він-таки старанно допомагав лейтенантові й пити. Між лейтенантом і сержантом лежали розкладені карти: Фаберне демонстрував Кокілю своє артистичне вміння вигравати за будь-яких умов. Але набридли вже й карти. Розмова точилася цілком невимушено і неквапливо: куди поспішати на факторії Агуїн?..
— Е-е, сержанте Кокілю…
— Слухаю, пане лейтенант.
— Е-е, цей мерзотник Нгамі… Ви спіймаєте його, сержанте?