Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Після остаточного падіння Алтин Орду та зайняття Iваном IV (1547–1584) Казані (1552) та Астрахані (1556), – історичною справою Польщі було протиставитись московській агресії на захід, на що безумовно була би спроможна Велика Литва, якби в ній по смерті Вітавтаса Великого не сіяли розбрат сто років польська шляхта й попівство. Цю неспроможність Польщі переконливо засвідчила інфлянтська (прибалтицька) війна Жиґмонта Авґуста, в якій Польща не зуміла не тільки перемогти, полишивши за Москвою Нарву та Полоцьк, але – й мінімально: не спромоглася навіть забезпечити собі союзників: останній з Яґєллонів помер 1572, полишивши країну в стані чергового безвладдя.
А в Україні розпочинається перша хвиля Козацьких Воєн, за звільнення від Жечі Посполітої.
Справа була в тому, що польський наступ на Україну вигнав далі на схід силу людей, які не бажали жити у шляхетському рабстві. Вони осідали вздовж Дніпра, за порогами, куди важче було дістатися з півночі, на колишньому кордоні Литви та Алтин Орду. На землях, що колись поділяли обидві великі держави. То були місцевості навкруги та на південь від минулого Данпарстаду – та по Дніпрові плавні, колишнiй “ліс Мюрквид” ґото–гунської “Едди”.
Там ці люди, не підвласні нікому, крім того, кого самі вибрали та поки йому довіряють, будували свої оселі та вели життя степових та морських вікінгів, грабуючи час від часу несподіваними нападами міста Криму або навіть Буджаку та Доброґеї.
Ці люди сторіччями зберігали, крапка в крапку зовнішність вільнолюбних гунів і здобутки їх кінної культури. Та не було їм рівних у кінному бою.
З цього приводу професор I. Крип’якевич цілком слушно пише:
Степові здобичники–вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в ХIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1480 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами, “їздити в козацтво”, “козакувати” означало промишляти в степах. Iм’я козаків спершу не означало якогось стану чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли.