Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, зліва – потужний виклик Реформації, справа – стіна візантійського православ’я; що ж із цього може в кінці вийти? Бо, в кожному протистоянні є два шляхи: або битись на взаємне знищення, поки одна сторона не підляже другій, або… або якийсь прийнятний компроміс, шлях до можливого співіснування – унiя.
Цей компроміс і вийшов, як це не дивно, з боку самого католицтва.
Орден єзуїтів існував офіційно з 1540 та був чи не останнім із християнських орденів. Його винахідником та засновником був такий собі еспанський відставний офіцер–інвалід Iгнасіо де Лойола (1491–1556), баск за походженням, що вирішив присвятити залишок життя службі Богу та представив папі проект нового ордена, ордена Iсуса. Це було 1534 та папа Павло III, хоч і довго коливався, але 1540 все таки затвердив статут ордена. Потім, 1773 його чомусь забороняє папа Клімент ХIV, але орден знову оживає з Реставрацією 1814, по Наполеонові.
Засновник ордена, колишнiй офіцер, заводить у ньому військову структуру (офіцерів та генералів) та дисциплину, а це й ставить його поза конкуренцією для інших орденів.
Чимало кепського написано з тих пір про єзуїтів, що вони й хитрі та підступні, що цинічно відносяться до моралі. Що це навіть вони вигадали оте гасло, що “ціль виправдовує засоби”. Але, чого їм не відняти, та в чому слід віддати належне, – що вони – від свого засновника, були люди інтелігентні та освічені. Ніколи не пропагували оту зловісну християнську убогість духу; радше – навпаки. Чи не за це, бува, розібравшись у справі, – заборонив їх папа Клімент ХIV?
Поґотів, приділяли чимало уваги освіті (хоч, звісно, церковній) та повсюди закладали численні школи. Вони набувають сили у Польщі саме за правління Iштвана Батора, та як найбільш інтелігентні представники римського католицтва, – в природний спосіб переймають на себе весь тягар боротьби на два фронти: проти реформатів та проти закостенілих прибічників скам’янілого візантійського православ’я. А на цих у них знаходиться чимало гострих аргументів, хоча би дорікань у звичайному невігластві.
Iнтелігентні та освічені єзуїти, енергійні та підприємливі, – разом відтiсняють на задній план загнізділi в Польщі більш старі, та – шкода, як же невігласні ордени францисканців (з 1209) та домініканців (з 1216). Вони закладають у Польщі, Литві, Білорусі та Україні сітки своїх шкіл, які хутко набувають популярності завдяки тому, що дають і цілком добру на той час загальну освіту.
Початок відродженню ідеї нового можливого об’єднання церков дає відомий в історії Польщі єзуїтський проповідник Петро Скарґа (1536 – 1612) у своїй книзі, так і названій: “єдність церкви Божої” (1577), слушно закидаючи православ’ю невігластво, гребування освітою та наукою. Були й інші прибічники єднання.
А тим часом – пожвавлюється й громадське життя в Україні, хоч православна церква тому й не сприяє; для неї є характерним радше повний застій в усьому.
При церковних громадах виникають так звані “Братства”, що об’єднують невеликі (за необхідністю) кількості найбільш освічених та активних громадян. Спочатку вони займаються суто місцевими проблемами: опорядженням церков, благодійництвом та касами взаємодопомоги, що беруть досить низький та прийнятний кредитний відсоток. Але згодом, не власною волею, втягуються й до виру проблем політичного та культурного життя. Збільшується сітка церковних шкіл – на виклик єзуїтів треба чимось відповідати, та навіть створюється вищий учбовий заклад – Острозька академія. Її засновує неабиякий український магнат, князь Костянтин Острозький – воєвода київський; це сталося року 1580. Другою з’являється Львівська школа. Бо, всі розуміють – протистояти освіченим та досвідченим єзуїтам із минулим інтелектуальним багажем, – марно. Згодом виникає й неминуче – необхідність порозуміння. Перед українством встає й ота, поставлена тепер єзуїтами проблема: або з’єднання, або примирення.
В Україні до унії відносилися різно, та необхідного числа прихильників вона так і не зібрала. З церковних ієрархів за неї висловилися всього два єпископи, – володимирський Iпатій та волинський Кирило. Повстав проти неї навіть Костянтин Острозький, який перед тим у переписці з папою клявся йому, що він є прихильником єдності церков.