Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Відповідь Чінгіс–хана була негайною та нескладною. Він наказав генералам Джебе та Субедею ліквідувати державу Хорезм та скарати на горло всіх арабів та турків–сельджуків, які потраплять до рук монголів.
За кілька років перше завдання кагана було виконане, а генерали (тумену–нойони) Джебе та Субедей – підвищені до найвищого ступеню орхонів (маршалів) Монголії. Але, як же було з другим? – понищити в Хорезмі всіх арабів та турків–сельджуків? З цього ми бачимо, до речі, що монголи віддавали належне й принципу колективної відповідальності; як би ми сьогодні до цього не ставились. Що за покарання злочинця може постраждати невинний, – їх, схоже, не надто турбувало. Вони судили радше навпаки: хай постраждають невинні, аби не зостався непокараним злочинець. Але, повернемося до справи, – як же це можна було здійснити практично, та по можливості без помилки? Щоб, скажімо, замість араба не скарати когось іншого? Iсторія цього, донесена до нас арабськими істориками того часу, з дещо цікавого боку висвітлює нам не лише ментальність, але й розумовий рівень великого народу монголів.
Ми сьогодні знаємо, завдяки ученим–лінґвістам, що кожна мова має свою особливу фонетику, тобто, власний набір звуків, якими вона користується. Бо навіть ті звуки, що присутні у всіх відомих нам мовах, припустимо – голосні: [а], [е], [і], [о], [у], – дещо порізнюються від мови до мови. Поґотів, є й більш істотні різниці. Наприклад, в еспанській мові відсутні наші шиплячі, та еспанець, що розмовляє нашою мовою – довший час буде їх вимовляти не досить зграбно, або впевнено, скажімо так. У португальській, болгарській та грузинській мовах – відсутне наше [ль], є лише тверде [л], а в грузинській немає, схоже, нашого м’якого [є]. Це й формує так званий кавказький акцент. Ну, і так далі.
Саме на це спиралися монголи, дотепно вигадавши короткі речення, за вимовою яких безпомилково визначали арабський або сельджуцький акцент. З усіма наступними наслідками.
Таке щось, само по собі є свідченням про високий рівень монгольської культури, та – не тільки; про її не абияку витонченість.
Після включення Хорезму до складу Монгольського каганату, маршали Джебе та Субедей на чолі кількох туменів монгольської кінноти (тумен = 10 000) обійшли Кавказ та вийшли до Леведії, на захід Дешт-и-Кипчак, де 1223 на Калці їм спробували протиставитись галичани, волиняни, кияни та алани, але – без успіху. Виявивши такий вакуум мілітарної потуги на заході, монголи згодом дістануться Карпат, за якими лежить могутнє королівство їх колишнiх степових побратимів – мадярів.
Зауважимо принагідно, що своїм знищенням Київ, так само, як і Хорезм, – зобов’язаний виключно собі самому; а точніше – бракові культури. Бо, коли Бату–хан 1240 стояв під Київом, він послав до міста делегацію парламентарів, яких там якісь київські недоумки убили на очах у монголів. А цього монголи не дарували ніколи й нікому, та на відплату й знищили Київ (пригадайте Хорезм). Підкреслимо, чогось подібного не могло бути, в принципі, п’ятсот років перед тим, в часи Гунського каганату, який воював за старими правилами степових народів, як і монгольська держава.
Чималу ролю в цьому здичавінні відіграло, можливо, й оте візантійське християнство, яке всіх інших і за людей не вважало. Ну, щож – отримали своє, всього й тільки.
Дурна слава монголів походить, цілком і виключно, не з фактів історії, а лише з пропагандових джерел: араби так і не дарували їм утрати Хорезму та Iрану, їх найкращих здобутків, та й створили злу славу монголам, приписавши їм, один в один, свої власні гріхи (пригадайте отого покидька Кутейбу). Цю брехню підхопила з часом російська історія з її “татарскім іґом”, яке вони отримали на шию, ніби, “рятуючи Європу”.
А потім “скинули” на Куліковому полі 1380, здобувши там блискучу перемогу. От, тільки призабули, що через два роки Тохтамиш наїхав та спалив Москву, загнавши переможця Дімітрія Донского, – аж до заволзьких лісів.
Сьогодні повторювати байки про “диких монголів” здатні лише повні неуки та недоумки від історії.
Але, питаня про оті “монгольські руїни” та “спустошення”, є настільки важливе, що доцільно переглянути, як байки про них віддзеркалилися в літературі, зокрема – по різних історіях України.