Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
— Стріляйте, молодці! — гукнув Тордальйо.
Але ніхто з солдатів не підкорився його наказові. Сміливість дикуна вразила серця цих людей.
Вигук Тордальйо привернув до нас увагу дона Охеди. Боже мій, вони знову сідають на коней і мчаться вгору.
Слава богу, один кінь, спіткнувшись, перекинувся назад разом з вершником, і це затримує їх на кілька хвилин.
— Стріляйте! — гукає офіцер Тордальйо і, вихопивши аркебузу у солдата, прицілюється сам. Але рушниця не лицарська зброя, офіцер ліпше володіє мечем або шпагою. І куля не займає індіанця.
Широко розкинувши руки, він, похитуючись, іде по мотузці.
Тордальйо знову заряджає аркебузу і готується вистрілити ще раз.
— Змилуйся, боже, — чую я позаду чийсь вигук. — Зупиніться, синьйор Тордальйо.
Я обертаюсь і бачу, Хуана Росу. Він смертельно блідий, губи його тремтять.
— Не стріляйте, — гукаю тоді і я, — пожалійте цього хороброго дикуна.
Офіцер наводить рушницю на голову сміливця.
— Свята діво! — скрикує Хуан Роса. — Не стріляйте, це не індіанець, це наш друг Ор-ніччо!..
Боже, ну звичайно, це він! Як же я не здогадався про це раніше! Мене ввів в оману його індіанський одяг. Але хіба не так само переходив він по канату, перекинутому з «Ніньї» на «Санта-Марію»?
Захистивши від сонця очі, я вдивляюсь у темну постать. Ну звичайно, це він, це Орніччо.
Тордальйо заряджає аркебузу і ще раз наводить її вниз. Я кидаюсь до офіцера і вихоплюю в нього рушницю. Гаряче дуло обпікає мені руки.
Там унизу людина вже, перебравшись через безодню, перерізає мотуз. Слава богу, вона врятована! Тепер їй лишається піднятися в гори — безодня захистить її від переслідувачів.
Над гребенем перевалу появляються змилені морди коней, і через хвилину розпалені вершники Охеди виїжджають на дорогу.
Алонсо Охеда з піднятим мечем поспішає до краю безодні.
— Орніччо, тікай! — гукаю я. — Тікай, тікай, Орніччо!
Але що це? Він і не думає про втечу. Прикріпивши мотузку, він один її кінець спускає в прірву.
Підбадьорений присутністю Охеди, Тордальйо знову бере у солдата аркебузу.
Людина на гребені скелі, впираючись ногами в землю, швидко-швидко перебирає руками.
Внизу на мотузці повисає темна постать. Це жінка, я бачу її розпущені коси. Вона піднімається все вище і вище. Ось вона схоплюється за гребінь скелі, і Орніччо допомагає їй видертися.
Тордальйо стає на одно коліно, він цілиться, прижмуривши око.
Але він не один. Четверо дворян Охеди, спішившись, стають позад нього. А ті двоє на скелі немов і не бачать загрожуючої їм небезпеки. Вони знову спускають мотузку у прірву.
Несподівано я чую дикий крик. Це Роса з піною на губах б'ється в руках солдатів, які його тримають. Не знісши жахливого видовища, він, заплющивши очі, ринувся було у безодню, але товариші утримали його.
— Вбивці, — гукає він, — прокляті! Іспанці, чого ви дивитесь, тут убивають жінок!
— Киньте зброю! — раптом чую я дзвінкий голос і не вірю своїм очам: випрямившись у сідлі, величний і помолоділий, адмірал в'їжджає в юрбу солдатів.
— Дайте спокій тим людям, — каже він, повернувшись до Охеди. — Це індіанці Веєчіо. Вони не брали участі у битві ста касиків. А на вас, офіцере Тордальйо, за самовільні дії я накладаю десять діб арешту.
Солдати Охеди відступають, бурмочучи лайку. В останню мить, коли ми готуємося рушити далі в дорогу, я помічаю, що один з солдатів загону передає лицарю Охеді аркебузу. Я кидаюсь до нього, куля обпалює мені щоку, але я виразно бачу, як на протилежному боці безодні Орніччо, похитнувшись, хапається за груди і потім повільно падає на руки жінки, яка підхоплює його.
Розділ XIV
«ТА, ЩО ЗЦІЛЮЄ РАНИ І НАВІЮЄ СНИ»
Ось за яких обставин бог дав мені змогу побачитися з Орніччо.
На шостий день дороги я добрався до залишеного села. Губи мої пересохли від спраги, і мені ніде було заховатися від сонця. Всі оселі були зруйновані.
На околиці села я помітив напіврозвалену хижу. Одна стіна її була пробита і обвалилась, але дах був неушкоджений, і я ступив під її благодатну тінь.
Ось уже біля місяця, попрощавшись з паном, я тиняюсь по цій країні і бачу лише згарища та руїни. Адмірал, прощаючись, умовляв мене не вирушати одному в дорогу, але індіанці, що понесли тіло Орніччо, подались у гори. І як я міг не піти за ними? Адміралові побоювання, проте, не збулися: ніхто не зупиняв мене в дорозі, і я вже давно втратив надію побачити десь хоч одну живу істоту.