Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
Я мовчав, бо про це знав вже давно.
— Довідавшись, що Каонабо потрапив у полон до іспанців, — вів далі Орніччо, — касик Веєчіо послав в Ізабеллу Гуатукаса з багатим викупом, але білі відібрали у юнака золото, а самого його закували в кайдани і в трюмі корабля відправили в Кастілію… А чи чув ти, яким чином захопили Каонабо?
«Напевне, при цьому дотримувались інструкції адмірала», — подумав я, а вголос сказав:
— Здається, захопив його в полон якийсь Контерас.
— Якийсь Алонсо Охеда, — поправив мене Орніччо. — І підлість, з якою це було вчинено, звичайно, додасть іспанцям слави. Адже за всіх часів — чим більше людина нищила людей, тим гучніше гриміла про неї слава. Але Каонабо було захоплено не в чесному бою. Ти помітив, очевидно, що найсильніші й наймужніші індіанці залишаються простодушними, мов діти? Мені казали, що вони без дозволу брали в іспанців деякі продукти і речі. Траплялось це тому, що спочатку вони іспанців вважали за братів і друзів, самі вони могли їм віддати все, тому і їм здавалося, що вони мають право взяти у друзів харчів, коли бували голодні, або плаща, коли їм бувало холодно. І Каонабо, хоч він був мудрий і мужній вождь, хитрощами і спритністю не міг ніяк зрівнятися з білими.
Після битви ста касиків, коли у Вега Реалі загинуло стільки індіанців, Каонабо, зрозумівши, що чинити опір білим безглуздо, уклав з ними мир. А уклавши мир, індіанець відкидає всі погані заміри щодо свого колишнього ворога. Каонабо віддав білим належний з нього запас золота і подався у свою Магуану. Одначе Охеда сповістив його, що адмірал має намір по-царськи віддячити покірному касику. Оскільки багатьом було відомо, що Каонабо дуже приваблює мелодійний звук дзвонів, що скликають в Ізабеллі віруючих на молитву, то Охеда запевнив касика, що адмірал вирішив подарувати цей дзвін, а для цього Каонабо слід особисто з'явитися в Ізабеллу. Охеда, нібито з поваги до Каонабо, приїхав по нього в Магуану. Щоб не викликати підозри, Охеда взяв із собою лише кількох солдатів. Але він взяв з собою ще кайдани і наручники.
«Я люблю брата мого, могутнього касика Каонабо, — сказав Охеда. — І хочу, щоб брат мій прибув до двору адмірала і віце-короля якомога урочистіше».
Показавши Каонабо кайдани і наручники, кастільський дворянин пояснив дикунові, що у них на батьківщині ці ланцюги і наручники вважаються за найкращу окрасу у знатних людей. Каонабо сам з радісною усмішкою надів на себе ланцюги.
Тоді Охеда, за допомогою своїх людей, прив'язав касика на коні позад себе і пустив коня чвалом. Я гадаю, що Каонабо довелось усього сповити ланцюгами і, крім того, засунути йому в рот чопа, інакше Охеді не поздоровилося б.
Розповідають, що для Каонабо були замовлені якісь особливі наручники. Зараз касик країни Магуани мучиться, прикутий до стіни, у підземеллі пана нашого, адмірала, — закінчив Орніччо свою розповідь.
Правду кажучи, я мало співчував Каонабо у його нещасті — у мене досі починають боліти ребра, тільки-но я про нього згадую. Але думка про те, що прекрасний, гордий і допитливий Гуатукас пливе зараз у Європу у трюмі корабля, наповненому такими ж нещасними, як і він сам, боляче вразила мене.
— Гуатукаса чекає краща доля, ніж інших, — сказав я. — Він розумний, чудово розмовляє по-іспанськи, вміє читати і писати і всією своєю поведінкою відрізняється од інших дикунів, своїх співвітчизників.
— Ти називаєш цих людей дикунами? — спитав Орніччо, здивовано глянувши на мене. — Звичайно, вони дуже відрізняються від європейців. Вони добрі, простодушні і веселі. Вони не християни, вони темні язичники, бо вони не вбивають тих, хто вірить інакше. А чи чув ти їхні пісні?
Перед моїми очима постала біла дорога, що йде від дамби до будинку адмірала, і на ній юрба індіанців, що співає пісню за наказом наглядача.
— Ці пісні крають серце, — сказав я. — Я чув, як вони співали про ченця… Але, знаєш, цю пісню співають скрізь… Це жахливо!
— Так, — сказав Орніччо. — Я переклав її іспанською мовою. Але це співають не вони, а їхнє горе. Стародавні індіанські пісні. гарні і милозвучні. Зніми-но зі стіни оцю річ.