Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
У багатьох хатах селяни позапалювали перед святими іконами свічі і, тремтячи від жаху, прислухалися до дикого завивання бурі. Лунав плач наляканих дітей, голосна молитва старих…
А буря все бушує з неослабною силою. Гуркіт грому не вмовкає. Дощ ллє як з відра, потоки, шумлячи з гір, затоплюють вулиці, площі, двори. Невеличка річечка Гнилоп’ята вийшла з берегів і залила найближчі луги і городи.
От в таку ніч до парадного ґанку палацу пана стольника під’їхала елегантна карета, запряжена цугом втомлених коней. Залунали три удари батога і карета зупинилась коло ґанку. З неї поспішно вискочив закутаний у плащ чоловік і нетерпляче вхопився за ручку дзвінка.
Стольник замислено сидів у кабінеті, прислуховуючись до завивання бурі і потроху потягав з невеликого срібного келиха старий мед. А панна Казимира у своїй кімнаті тихо молилася перед образом Богоматері.
Раптом залунав давно не чуваний дзвінок. Це всіх переполошило. Пан стольник здригнувся і голосно гукнув слугу-камердинера.
– Гей, Ваврине, що це значить?!
– Не знаю, ясновельможний пане, – перестрашено відповів старий слуга, – здається, до нас хтось приїхав?…
– Якого то чорта могло принести в таку негоду? Піди, дізнайся!
Слуга вхопив свічку і побіг відкривати заіржавілі двері парадного входу.
Двері зі скрипом відчинились і в коридор ступив незнайомець у плащі.
– Чий це палац?
– Ясновельможного пана стольника, Яна Сангайла.
– А-а, чував… Передай ясновельможному пану стольнику, що шляхтич крові просить у нього притулку на ніч, бо збився з дороги.
– Слухаюсь, вельможний пане.
Слуга, залишивши у коридорі запалену свічку, подався сходами до кабінету стольника доповісти про незнайомця.
– Хай увійде. Приготувати кімнату і доглянути коней, – неохоче розпорядився пан стольник. І подумав собі: «Напевне, якийсь худорідний шляхтич-сусід».
Незнайомець увійшов у передпокій і, доки козачок знімав з нього плаща, сам пан стольник вийшов назустріч з канделябром у руках.
– Маю честь бачити пана стольника? – спитав незнайомець.
– Так, це я. А кого маю честь приймати у своєму домі?
– Шляхтич Юзеф Вишневський; їду з Варшави до себе в маєток, на Україну; негода застала в дорозі, – прошу притулку.
– З Варшави? – здивувався пан стольник. І вже люб’язніше додавши «прошу», ввів гостя у покій. Мовчки вказав на крісло.
Шляхтич, вклонившись, сів. Це був молодий, цікавий чоловік, досить високий, кучерявий брюнет, з чорним, як смола, волоссям і такими ж величезними вусами, молодцювато закрученими догори. Блідо-матове обличчя і великі, круглі карі очі з якимось бистрим, пронизливим поглядом. Одягнений був у розкішний кунтуш, шитий золотом і прикрашений дорогоцінним камінням.
Після невеликої паузи, за час котрої вони оглядали один одного, пан Стольник розпочав розмову.
– Що нового у Варшаві?
– Та все по-старому. Недавно був сейм. Шуміли… Зайди життя не дають. Скоро нашій родовій шляхті, здається, не буде місця при дворі.
Така відповідь пана Юзефа одразу припала до серця пану стольнику.
– Ох, правда, правда… Я от давно не був у Варшаві, та й не поїду. Образливо…
– Поговорюють про новий розкол…
– Догралися! Зрештою, воно інакше і бути не може. Ми стали посміховищем всього цивілізованого світу.
Розмова на цю тему продовжувалась ще довго.
Стольник розкошував, обговорюючи давно забуті політичні проблеми. Пан Юзеф був подібних поглядів і у багатьох питаннях погоджувався з думкою стольника – це йому навіть лестило. Врешті-решт стольник таки захопився надзвичайним розумом і красномовством молодого чоловіка і був у захваті від такого несподіваного знайомства. До вечері пан Сангайло закликав дочку і познайомив її з гостем.