Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Я прибув до Лондона на початку січня дев’ятсот другого року: пригадую лагідний сніг, якого ніколи доти не бачив, але з удячністю прийняв. На щастя, мені не довелося подорожувати разом з Егуреном. Я замешкав у скромному пансіоні позаду Британського музею, бібліотеку якого відвідував уранці та надвечір у пошуках гідної Світового Конгресу мови. Не знехтував я універсальні мови; занурився в есперанто — безсторонньою, простою та ощадливою називає її «Сентиментальний місяцелік»[57], й у волапюк, що прагне дослідити всі лінгвістичні можливості, відмінюючи дієслова й дієвідмінюючи іменники. Я зважив усі «за і проти» повернення до латини, ностальгія за якою триває кілька століть. А ще я ретельно розглянув аналітичну мову Джона Вілкінса, кожне слово в якій визначається літерами, що його утворюють. Під високим склепінням читальні я познайомився з Беатріс.

Це загальна історія Світового Конгресу, а не моя — людини на ім’я Алехандро Феррі, проте перша охоплює другу, як і решту. Беатріс була висока, струнка, з правильними рисами обличчя й рудуватим волоссям, яке могло б нагадати мені, але ніколи не нагадувало шевелюру пронозливого Твела. Їй ще не виповнилося двадцяти років. Вона приїхала з одного з північних графств, щоб студіювати в університеті філологію. Як і я, дівчина походила з простої родини. Італійське походження в Буенос-Айресі все ще вважалося чимось ганебним; у Лондоні я виявив, що багато хто бачить у ньому щось романтичне. Нам вистачило кількох вечорів, щоб зробитися коханцями; я просив її вийти за мене заміж, однак Беатріс Фрост, як і Нора Ерфйорд, сповідувала релігію Ібсена й не хотіла ні з ким себе зв’язувати. З її вуст народилося слово, якого б я не наважився вимовити. О, ночі; о, теплий напівморок удвох; о, кохання, що струмує в пітьмі, мов підземна річка; о, мить блаженства, коли кожен стає собою й партнером; о, безневинність і шал щастя; о, єднання, в якому ми забувалися, щоб згодом забутися уві сні; о, світання і я, задивлений у неї.

На звивистому кордоні з Бразилією я мордувався через ностальгію; в лабіринті будинків з червоної цегли, яким був Лондон, що дав мені стільки всього, мене охоплювали інші почуття. Хоч які відмагання я вигадував, щоб відкласти від’їзд, а проте наприкінці року мусив повернутися; ми разом відзначили Різдво. Я пообіцяв Беатріс, що дон Алехандро запросить її стати учасницею Конгресу; вона туманно відповіла, що не проти відвідати Південну півкулю і що один її небіж, дантист, оселився в Тасманії. Беатріс не схотіла бачити корабель; прощання, на її думку, було чимось помпезним, безглуздим святом печалі, а вона ненавиділа все помпезне. Ми попрощалися в тій самій бібліотеці, де познайомилися минулої зими. Я легкодух і не залишив їй своєї адреси, щоб не нидіти в очікуванні листів.