Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Наступного дня я натрапив на бібліотеку, а в ній — на томи Карлайла, і почав шукати сторінки, присвячені речнику людства Анахарсісу Клоотсу, завдяки якому я тішився цим ранком і самотністю. Після сніданку, такого ж, як і вечеря напередодні, дон Алехандро показав нам, як просуваються роботи. Ми проскакали милю чистим полем. Іралі, котрий погано тримався в сідлі, було непереливки, проте наглядач незворушно мовив:

— Наш столичний гість добре впорався з конем.

Ми побачили будівництво здаля. Десятки два чоловіків зводили подобу окремих фрагментів амфітеатру. Пригадую кін і трибуни, в проміжках між якими видніло небо.

Я зробив кілька невдалих спроб завести розмову з ґаучо. Вони якимось чином знали, що відрізняються від інших людей. Між собою розмовляли небагатослівно, якоюсь гугнявою іспанською з бразильським акцентом. Поза сумнівом, у їхніх жилах текла індіанська й африканська кров. Ґаучо були міцні й низькорослі; в Каледонії я чи не вперше в житті почувався високим. Майже всі були вбрані в чіріпа[52], кілька носили шаровари. Вони не мали нічого або майже нічого спільного зі зболеними персонажами Ернандеса[53] чи Рафаеля Облігадо[54]. По суботах під дією алкоголю робилися задерикуватими. Серед них не було жодної жінки, і я ні разу не чув звуків гітари.

Більше, ніж люди приграниччя, мою увагу привертало те, як разюче змінився дон Алехандро. В Буенос-Айресі це був люб’язний поміркований сеньйор; у Каледонії — суворий глава клану, як і його предки. По неділях уранці він читав Святе Письмо наймитам, які не розуміли жодного слова. Одного вечора наглядач-молодик, котрий успадкував посаду від батька, сповістив, що якісь поденник і наймит б’ються на ножах. Дон Алехандро неквапно підвівся. Дійшовши до юрби, він віддав револьвер, з яким ніколи не розставався, наглядачеві — той здався мені настраханим — і став між супротивниками. В ту ж мить до мене долинули його слова:

— Киньте ножі, хлопці.

Потім так само спокійно він додав:

— А тепер подайте один одному руки й поводьтеся чемно. Мені не потрібні бешкети.

Обидва підкорилися. Назавтра я взнав, що дон Алехандро звільнив наглядача.

Я відчував, що до мене звідусіль підступає самотність. Боявся, що вже ніколи не повернуся до Буенос-Айреса. Не знаю, чи брав Фернандеса Іралу той самий страх, але між собою ми багато говорили про Аргентину й про те, що робитимемо після повернення. Я скучив за левами біля під’їзду одного дому на вулиці Жужуй, неподалік від площі Онсе, й за ліхтарем над якоюсь крамницею, адреси якої не пам’ятав, а не за звичними місцями. Я завжди був добрим верхівцем і тут щодня сідав на коня й долав великі відстані. Досі пам’ятаю вороного, якого зазвичай сідлав і який уже, либонь, давно помер. Можливо, одного вечора я опинився в Бразилії, бо кордон позначався лише межовими стовпами.