Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів
- Автор: Шивельбуш Вольфґанґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-48-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів, що цікавляться глобальними питаннями розвитку людства.
ISBN 978-966-521-678-0 (Ніка-Центр)
ISBN 978-617-7192-48-9 (Видавництво Анетти Антоненко)
© Carl Hanser Verlag, München, 1980
© Переклад. Ю. Прохасько, Т. Цимбал, 2016
© Наукова редакція. Т. Цимбал, 2016
© Видавництво «Ніка-Центр», 2016
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2016
Раз почавшись, пиття зазвичай закінчується, коли його учасники доходять до безтямності. Кожне раніше переривання тлумачать або як образу товаришів по чарці, або як визнання слабкості того, хто «зламався». Те, що в VI столітті на германській учті спостерігав пізньоримський письменник Венанцій Фортунат, а саме, що бенкетники, «п’ючи наввипередки, пропивали своє здоров’я, як шаленці» і що «можна було справді вважати себе щасливим, вийшовши звідти живим», великою мірою справджується і для Середньовіччя, а у випадку Німеччини — аж до XVI віку. Змагання в питті, аж до втрати свідомості, яке сьогодні спостерігаємо в нечисленних соціальних лаштунках (сільські весілля, жовтневі народні гуляння, студентські братства тощо), належить до звичних явищ доіндустріального світу.
На картині Якоба Йорданса (1593—1678) кашоїд насправді, ймовірно, їсть пивний суп. До того як картопля ввійшла до європейського раціону, саме пивний суп був основним складником щоденного харчу. Огрядні, важкі тіла, що рясно населяють полотна північноєвропейських, а надто голландських, малярів ХVІІ сторіччя — а серед них і Йордансів «Кашоїд», — з погляду дієтетики та фізіології цілком можна пояснити високим споживанням пива й пивного супу
Як мало змінилося в Німеччині за тисячу років між давньогерманським суспільством і німецьким суспільством XVI століття, засвідчує звіт про таке пиття наввипередки з 1599 року: «Попивали не вдовольняються тим, аби насититися вином, що стоїть перед ними, а воюють один із одним питним начинням, мов списами чи якою зброєю. Спочатку найповажніший із них зачинає пиття, спричиняючи тим кругову чашу. За короткий час він п’є навперехрест. Інші невдовзі зусібіч приєднуються зі своїми склянками та кубками. Іще за малий час гості та ярижники самі заходять одні на одних, муж на мужа, два на два: тут слід випити то по півкубка, то цілком, одним духом, одним цмулом, без посопування і витирання бороди... І як двоє воїв стоять один навпроти одного, оці теж змагаються в питті. А хто геройськи переможе й збереже своє місце, тому дістанеться винагорода. Тим, хто найбільше вижлуктить, належать почесті й нагороди».
Відома ще й під іменем Лізелота фон Пфальц (1652—1722), а також знана листами із Версаля до Німеччини. Серед інших новомодних штучок при дворі Людовіка XIV вона нарікала й на смак нових напоїв — кави, чаю та шоколаду
Щоправда, вже в XVI столітті такі питні звичаї зазнають щораз більшої критики. Цитований щойно звіт, що його подав тюбінґенський професор Йоган Ґеорґ Зиґварт, уже сам собою є виразом цієї нової поміркованості, що виявляється у зливі листівок, карикатур, проповідей і книжок. Якщо буквально сприймати картини, змальовані в цій пропагандистській літературі, довелося б припустити, що в XVI сторіччі в Європі зненацька вибухає пошесть ненаситного пияцтва й обжерливости. «Коли замикають міські брами і мешканці передмість полишають місто, вони хилитаються з боку в бік, шпортаються, падають у багно й так розчепірюють ноги, ніби між ними має проїхати віз». До таких описів слід ставитися обережно. Вони подають не так дійсність, як радше погляд, видаваний за дійсність. Інакше кажучи, в XVI столітті змінилося радше не фактичне споживання алкоголю (яке вже й раніше було таке велике, таке насичене, що бодай якесь зростання вже ледве чи було можливе), а бачення пиття.
Це нове бачення викристалізовується за доби Реформації. Його головними представниками і прихильниками є провідні реформатори, передусім сам Лютер. Реформація, яка по-новому, а саме персонально трактує стосунок між індивідом і Господом, водночас є першою спробою перерегламентувати стосунок людини до алкоголю. І в обох випадках Реформація закладає підвалини капіталістичних тенденцій, що будуть її наслідками.
Утім, реформаційний рух за поміркованість не може похвалитися якимись більш-менш сталими успіхами. Численні заборони, якими хотіли наввипередки викоренити пиття як явище, доводилося знов і знов поновлювати, тож вони, очевидно, не мали бажаних наслідків. Та й самі апостоли поміркованості ще не були тими пуританами, якими їх починаючи від XVII століття сформує кальвіністсько-реформована церква в Голландії та Англії. Середньовічна життєрадісність і протестантська етика в XVI сторіччі ще нерозривно поєднані в такій постаті, як Лютер, що не втомлюється гнівно проповідувати проти «пияцького чорта» (означення алкоголізму в XVI столітті) та водночас формулює славетний вислів про «вино, жінок і пісню», без яких чоловік усеньке життя залишається дурнем.