Молдавські народні казки
- Автор: молдавський народ
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: М. Цехмейструк
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Молдавські народні казки». Краткое содержание книги:
Виходять казки, як вічні невтомні мандрівники, з туманної давнини, проходять крізь битви і лагідні дні, І завжди вони молоді та прекрасні, як сміливий непереможний лицар Фет-Фрумос, як юна чарівна Іляна Косинзяна.
В них велика історія, возвеличена правда життя.
— Ви збрехали мені! Кажіть правду — в який бік він пішов?
— На захід сонця, — сказало найстарше пташеня.
Кинулась орлиця на захід, долетіла до краю землі, туди, де сонце опускається в океан на спочинок, але навіть людського духу ніде не відчула і повернулась до гнізда ще сердитіша. Люто запитала:
— В який бік подався той чоловік? Кажіть правду, бо повідриваю язики, пообпалюю крила!
— Він пішов на північ, — пропищали пташенята.
Чимдуж полетіла орлиця на північ, досягла краю землі, але й сліду людського не знайшла. Повернулась назад і грізно закричала:
— На південь подався той чоловік, а ви мене обманули!
Орлиця стрілою майнула вдалину так, що іскри посипались їй услід.
Долетіла туди, де нещадно палить сонце, але й в тім краю не знайшла живої душі. Повернулась стомлена назад і востаннє запитала:
— Хто вас урятував? Як не скажете, не дам вам ні їсти, ні пити.
— Матусю, а як ми скажемо, ти йому нічого поганого не зробиш?
— Я хочу йому подякувати.
Тоді пташеня тричі вдарило крильцями, і з’явився Фет-Фрумос.
Орлиця гаряче обняла його, поцілувала й запитала:
— Чим я тобі віддячу, чоловіче добрий? Ось уже двадцять років, як висиджую пташенят, і завжди, коли мене нема, налітає гроза з вогнем та камінням і знищує їх у гнізді.
— Тобі не під силу те, що я хотів би просити.
— А все ж, чого хоче твоє серце?
— Хочу вибратися звідси на поверхню землі.
— Це дуже важко, але я тобі допоможу. Спечи дванадцять печей хліба, засмаж дванадцять биків і приготуй дванадцять бочок вина. Коли все буде готове, то ось тобі перо з мого крила, підігріватимеш його на вогні з думкою про мене, і я, не гаючись, прилечу.
Фет-Фрумос, затиснувши в руці перо з крила орлиці, рушив у село, де жили його друзі.
Коли люди довідались, що повернувся витязь, втішилися:
— Наш витязь не забув про нас!
— Люди добрі, велика біда мене пригнала до вас.
— Кажи, витязю!
— Мені треба дванадцять печей хліба, дванадцять смажених биків і дванадцять бочок вина.
— Завтра вранці все будеш мати.
Люди негайно взялись до роботи: одні смажили биків, інші пекли хліб, наповнювали бочки старим вином. На світанку наступного дня все було готове. М’ясо не холодне і не гаряче, хліб м’який і добре випечений. В бочках пінилось старе вино.
Фет-Фрумос запалив тріску і, тримаючи пір’їну в полум’ї, подумав про орлицю. За якусь мить вона опустилась біля нього і промовила:
— Хліб і м’ясо поклади мені на праве крило, а вино — на ліве. Коли я поверну голову праворуч, даси мені хліба і м’яса, коли поверну ліворуч, даси відро вина.
Фет-Фрумос зробив так, як веліла орлиця, всівся їй на спину, і вони полетіли до безодні.
В дорозі, коли орлиця повертала голову праворуч, він давав їй хліба і м’яса, а коли повертала ліворуч, то виливав їй у дзьоб відро вина.
Довго вони летіли, поки нарешті підлетіли до виходу. Тут скінчилось м’ясо і хліб, але орлиця весь час повертала голову праворуч, вимагаючи їжі.
Тоді Фет-Фрумос вихопив шаблю, відрубав шматок м’яса від своєї лівої ноги і кинув орлиці в дзьоб. Незабаром вони вибрались на поверхню землі. Над землею віяв теплий вітерець. Лагідно пригрівало сонечко, і, скільки сягав зір, усе зеленіло, буяло, квітло, раділо погожій днині. Перш ніж розпрощатись, орлиця запитала у Фет-Фрумоса:
— Де ти взяв останній шматок м’яса? Дуже солодке й смачне було.
— То я приберіг найсмачніший шматочок смаженого бика і дав тобі наостанку.
— Кажи правду, мені здається, то не з бика було м’ясо.
Довелося признатись:
— Я відрубав шматок м’яса із своєї лівої ноги і дав тобі, щоб вистачило сили вилетіти на поверхню.
Тоді орлиця викинула з дзьоба той шматок, приклала його на місце, і воно вмить приросло, наче й не було ніколи відтяте.
Потім вони подякували одне одному за добро і кожен подався своїм шляхом.
Озброєний шаблею та булавою, Фет-Фрумос помандрував шукати дружину й названих братів.
Довго він блукав по світу, поки нарешті зустрів хлопчину, що пас свиней. Свині мирно рились під кущами, а хлопчина лежав собі на травичці. Фет-Фрумос примостився біля нього.
— Чий ти, хлопчику?
— Мій батько — Фет-Фрумос.
— А як звуть твою матір?
— Іляна Косинзяна.
Фет-Фрумосові — наче ніж у серце. Це був його рідний син.
— А чиї це свині?
— Це стадо належить Ломикаменю і Вирвидубу, — братам мого батька. Так мені казала матуся.