Операція «Вольфрам»
- Автор: Эдигей Ежи
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Орест Черній
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Операція «Вольфрам»». Краткое содержание книги:
Серед найпопулярніших творів письменника: «Справа Нітецького» (1966), «Ельжбета іде геть» (1968), «Пансіонат на Страндвеген» (1969), «Людина зі шрамом» (1970), «Заповіт самогубця» (1972), «Смерть чекає біля вікна» (1973), «Історія одного пістолета» (1976), «Це його справа» (1978), «Ідея вартістю сім мільйонів» (1982), «Фотографія в профіль» (1984) та ін.
— Я також тримав палець на спусковому гачку, — посміхнувся Ван ден Ройтер, — і не відомо, хто був би першим. Зрештою, коли б я вистрелив одразу, то не треба було б перевантажувати з яхти важкі скрині, на які покупець завжди знайдеться.
— Однак ми обидва — джентльмени і тому зараз сидимо разом. Правду кажучи, я тоді дуже сумнівався, чи пощастить вам утекти. Адже посланці Тонована були вже на відстані пострілу. Пригадую, як по вас стріляли, коли ви випливали у відкрите море.
— Яхта мала потужніший двигун, а негри дуже погано стріляли.
— Зараз вони це роблять значно краще. Я бачив їх у Родезії.
— А що ви робили потім у Нігерії?
— Я був дурний, не залишав полковника до самого кінця. Навіть довше, аніж до кінця, бо коли з Біафри стартували останні літаки, я разом зі жменькою вірних ібів ще охороняв аеропорт. Потім, голодний і брудний, два тижні продирався крізь джунглі в Камерун. Єдине, що я тоді заробив, це рубці на лівому стегні.
— Аж тепер я вас упізнаю. Чи то не ви, бува, герой історії в готелі «Інтерконтиненталь»?
— Так, я.
— І чим усе це скінчилося? Ви ж розумієте, що то справжнісінька провокація?
— Я це знав, відколи вони зайшли до мене в номер. Але в Кейптауні трохи нудно, тому я вирішив трохи розважитися. Закінчилося тим, що мене витурили з готелю.
— То вже свинство. Зараз я все владнаю, — Ван ден Ройтер простяг руку до телефонної трубки.
— Не треба. Я переїхав у готель на Рондебоші, і мені там добре.
— Як бажаєте. Чим вас почастувати?
Тепер Антон Міллер знав: він виграв. Цей промисловий магнат визнав його своїм. Може, ще не вважав за партнера у бізнесі, але за рівного собі.
— На яхті, пригадую, ми пили коньяк «Хеннессі», — серйозно відповів Міллер.
Ван ден Ройтер натис ґудзик дзвінка — у дверях показався слуга.
— Дві кави і пляшку «Хеннессі», — коротко наказав промисловець.
Коли кава і коньяк уже стояли на столі, він запитав:
— Що привело вас сюди?
— Бізнес. Всього-на-всього бізнес. На схилі літ став бізнесменом. Маю в Цюріху торговельну фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт».
— Чим займається ваша фірма?
— Усім. Реалізуємо навіть неможливі справи, творимо чудеса.
— А в Кейптауні?
— Я приїхав з деякими пропозиціями. Але то так, про людське око. Насправді ж я шукаю якоїсь доброї справи.
— Якої?
Міллер знав, що з колишнім гендлярем зброї можна бути щирим, тому спокійно пояснив:
— Може, нафта. А може, те саме, що в Нігерії, але на іншому рівні і в іншому напрямку. Може, якісь радіоактивні речовини. Я не знаю вашого ринку, не знаю ваших потреб.
— Нічого з того, що ви назвали. З нафтою у нас справді було сутужно. Але тепер через канали ми маємо її скільки завгодно. Урану ж маємо навіть забагато. Зрештою, ми — миролюбна держава і прагнемо лиш одного: аби нас ніхто не чіпав. Зброю ми також робимо самі й навіть експортуємо її.
— Африканським країнам?
— Кожному, хто добре заплатить. Ми хочемо мати добрі стосунки з негритянськими державами, можемо навіть допомагати їм, але за умови, що вони не втручатимуться в наші внутрішні справи і дадуть спокій нашим чорношкірим.
— А що б ви запропонували?
Ван ден Ройтер розмірковував або вдавав, що розмірковує.
— Є одна справа, — сказав він, — але до дідька важка. Ми вже пробували і так, і сяк, але нічого не вийшло.
— Інколи пробує багато людей, а вдається одному. Можемо ризикнути, — Міллер навмисно наголосив «можемо».
— Вольфрам, — мовив господар, знову наповнюючи келихи.
— Вольфрам? — перепитав Міллер.
— Так. Йдеться про забезпечення вольфрамом нашої металургії. Ми закуповуємо вольфраму мінімальну кількість. І нам продають його так, ніби з ласки. Ледве вистачає для виробництва електричних лампочок. Це в першу чергу американці, але після галасу навколо Намібії і вони не дуже хочуть продавати. А ми потребуємо багато вольфраму.