Операція «Вольфрам»
- Автор: Эдигей Ежи
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Орест Черній
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Операція «Вольфрам»». Краткое содержание книги:
Серед найпопулярніших творів письменника: «Справа Нітецького» (1966), «Ельжбета іде геть» (1968), «Пансіонат на Страндвеген» (1969), «Людина зі шрамом» (1970), «Заповіт самогубця» (1972), «Смерть чекає біля вікна» (1973), «Історія одного пістолета» (1976), «Це його справа» (1978), «Ідея вартістю сім мільйонів» (1982), «Фотографія в профіль» (1984) та ін.
— Заберіть ці камінчики й пошукайте когось дурнішого.
— Ви боїтесь, що вони фальшиві? Ми залишимо їх тут до завтрашнього дня. Майже кожен житель Кейптауна розуміється на діамантах. Покажете їх будь-кому, і кожен визнає, що це чудові діаманти. Після шліфовки вони засяють блакитним світлом.
— Повторюю: заберіть їх. Я не хочу мати з тим нічого спільного.
— Ви і досі не вірите нам? — негр доброзичливо посміхався. — Зате ми цілком довіряємо панові. Завтра ще дякуватимете нам, що облагодили таку вигідну справу. А щодо вивезення діамантів у Європу, то з цим не матимете труднощів, таку дрібничку легко сховати. Та й швейцарських громадян ніколи не обшукують в аеропорту.
— Або забирайте ті камінчики, або я викину їх, — промовив Міллер, узяв камінчики в руку й, підійшовши до відчиненого вікна, зробив рух, ніби справді намірився викинути діаманти на подвір'я готелю.
— Не смій! — гукнув негр, із кулаками кидаючись на Міллера, але той був спритніший. Не випускаючи діамантів, коротким боковим ударом поцілив нападника в щелепу. Такий удар боксери називають «поцілити в точку». Негр, мов лантух з піском, м'яко осів на килим.
— Ти, каналіє! — гукнув білий, стромляючи руку в кишеню, але й цього разу Антон Міллер виявився спритнішим. Йому не вперше доводилося брати участь у подібних зустрічах, і він добре знав, що робити із суперником, який хапається за зброю. Ударивши ногою в живіт, зігнув миршавого навпіл, а тоді ще вдарив ребром долоні в шию.
Міллер спокійно, не кваплячись, витягнув шнури обох ламп з розеток і вправно зв'язав ними нападників. Потім обшукав їх. У негра знайшов ще один пістолет. Обидва мали права водія, і швейцарець виписав з них прізвища провокаторів. Білого звали Вільгельмом Ейндговеном, а негра — Томасом Маланом.
Міллер поклав на столі діаманти, пістолети і документи, потому знайшов у телефонній книзі номер редакції «Івнінг стар» — популярної післяобідньої газети.
— Мене звуть Антон Міллер, — мовив він у трубку. — Я — швейцарський громадянин, бізнесмен з Цюріха. Живу в готелі «Інтерконтиненталь», номер 927. Щойно на мене напало двоє людей: негр і білий. Спершу пробували продати мені якісь камінчики. Казали, що то вкрадені діаманти. Коли ж я не захотів купляти, почали погрожувати зброєю. Мені пощастило роззброїти і зв'язати обох бандитів. Може, вас зацікавить ця справа і ви пришлете якогось репортера разом із фотографом?
— Вже їдемо, — черговий редактор, мабуть, дуже втішився, що випала така нагода. — Ви повідомили поліцію?
— Ще ні.
— А чи не могли б зачекати іще хвилин десять? Ми б хотіли бути першими.
— Гаразд, — погодився Міллер. — Я записав їхні прізвища і номери їхніх прав водія.
— Ви можете назвати їх зараз?
— Звичайно. Білий — Вільгельм Ейндговен, а негр — Томас Малан.
— Дякуємо, пане Міллер. Наші хлопці будуть у вас за якихось десять хвилин. Вони вже виїжджають.
Білий лежав, мов труп, а негр почав приходити до тями: пробував ворухнутися, тоді розплющив очі й усвідомив, що, зв'язаний, лежить на килимі.
— Розв'яжи мене, я тобі нічого не зроблю, — попросив він. — Діаманти можеш залишити собі.
— І їх і тебе забере поліція. Зараз я зателефоную.
— Не роби дурниць! Нічого нам не буде. Розв'яжи нас, і тобі також нічого не буде. Не ризикуй, бо це погано скінчиться для тебе, а не для нас.
— Гаразд! Гаразд! Лежи спокійно, аби мені не довелося ще раз мазонути тебе. А ти вже переконався, що бити я вмію.
— Умієш, тільки ти однаково дурний. Якщо не розв'яжеш нас, ми тобі цього не подаруємо.
Міллер, не зважаючи на погрози, потелефонував в адміністрацію:
— На мене напали бандити, які хотіли спершу продати вкрадені діаманти, а потім пограбувати мене. Прошу викликати поліцію.
— Ми це самі владнаємо, — запропонував адміністратор. — Зараз до вас прийде наш детектив.
— Повторюю: прошу негайно викликати поліцію. Хочу довести до вашого відома, що я вже потелефонував у редакцію газети «Івнінг стар».
— Але навіщо?! Не треба було цього робити.
— Тільки для того, щоб ви викликали поліцію. Знаю, що це не влаштовує вас, але то надто серйозна справа для вашого готельного детектива.
— Якщо ви так наполягаєте, то я, звичайно, викличу поліцію. Але чи нічого не сталося з тими людьми? Бо інакше ви відповідатимете за перевищення необхідної оборони.
— Не хвилюйтеся. Вони живі й здорові, лежать, мов два кабани, на килимі.
Кореспонденти приїхали перші, аж троє, серед них був і фоторепортер, який одразу заходився клацати, витративши, мабуть, цілу плівку. Спочатку він сфотографував кімнату, тоді скерував свою увагу на зв'язаних: вони вже прийшли до тями й даремно намагались відвернути свої обличчя від об'єктива. Тим часом кореспонденти старанно занотовували пояснення Антона Міллера, який з усіма деталями описав напад. Записали також прізвища бандитів і номери їхніх пістолетів.