Операція «Вольфрам»

— Поїдемо просто на Принцеві острови, в мій дім. Там відпочинеш трохи після подорожі й у домашньому затишку порадимось, як найкраще здійснити твою справу. Біля мого дому поселилося двоє чоловіків. Один — то ліванець з американським паспортом на ім'я Фредерік Габон; власник, між іншим, зареєстрованої в Ліберії Ліверпульської суднової компанії. Другий — голландець із Роттердама, Арнонд Фок. Його компанія «Фоссілз трейдінг» торгує з Бразілією, зокрема коштовним і напівкоштовним камінням. Крім того, вона виступає посередником при закупці бразільської залізної руди з деякими країнами Східного блоку. Правду кажучи, справи обох бізнесменів ідуть не дуже добре. Зрештою, це вина застою, який панує на світовому ринку. У всякому разі, вони серйозні й чесні бізнесмени, завжди дотримують слова, хоча, можливо, поліція деяких країн має іншу думку. Після твоєї телеграми з Кейптауна я запросив їх на острів. Фок уже повинен мати конкретні пропозиції, як можна роздобути певну кількість вольфраму.

— Але то має бути велика кількість, — попередив Міллер, коли друзі їхали до порту, звідки пороми відпливають на острів. — Вольфрам потрібен їм зовсім не для виробництва електричних лампочок.

— Ясна річ, що потрібно багато вольфраму, бо чим більше вольфраму, тим більший заробіток.

— Для чого ти запросив сюди ліванця?

— А де ти візьмеш корабель?

— Він має корабель?

— Не має, мабуть, жодного, але його фірма існує за тим самим принципом, що й твоя «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Втім, якщо виникне потреба, можна буде купити відповідний вид транспорту. Він дуже добре знає ринок.

Як завжди о тій порі року, погода на Мармуровому морі була вітряна й дощова. Сидячи на віллі Ціммермана біля накритого слугами стола, Міллер зауважив:

— Не розумію, як ти можеш увесь час жити в Стамбулі або на цьому невеличкому острові? Я ніколи не любив цього міста з його мечетями, храмом Софії й чи то палацом, чи будинком розпусти, де колись жив султан. Навіть скарби султанові справляють неприємне враження, коли бачиш, скільки золота змарнували на ці зроблені без жодного смаку дорогі речі.

— Людей Сходу вони вражали, мабуть, не красою, а своєю вартістю. Що ж до Стамбула, то це виняткове місто. Подібного немає в світі. Ворота між Європою і Азією, між Сходом і Заходом, вільним світом і комуністичним блоком. Впродовж віків тут аж кишіли агенти великих держав, які мали що сказати у справах війни та миру. Під час другої світової війни в Стамбулі працювали розвідки всіх воюючих країн. Тут пролягали кур'єрські шляхи до окупованої Європи, і тут же гітлерівська розвідка намагалася розвідати плани ворогів. Війна закінчилась, гармати змовкли, проте агенти лишилися. Змінилися лишень фірми. Більшість із них працюють зараз не на державні розвідки, а на великі промислові концерни. Тут можна продати й купити що завгодно. Будь-який винахід, будь-який заборонений товар. Сидячи за столиком у кав'ярні або в ресторані, тут за кілька хвилин часом можна заробити більше, аніж у Європі за кілька років. Я вже довго сиджу тут, знаю більшість людей і фірм, як турецьких, так і іноземних. Часто моя роль полягає в тому, аби звести їх докупи. Всі вони нагадують людей, що котять під гору величезну діжку зі смолою. Коли хтось торкнеться рукою діжки, трохи смоли лишиться на долоні. Я ж намагаюся прикласти руку до кожної діжки і, скажу відверто, непогано заробив за останні роки. Можу навіть дозволити собі вже відмовлятися від участі в махінаціях, від яких тхне карним кодексом. Та й життя на Принцевих островах приємне — не гірше, аніж на французькій Рів'єрі чи в Сан-Себастьяні. А ти чого доробився?