Операція «Вольфрам»
- Автор: Эдигей Ежи
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Орест Черній
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Операція «Вольфрам»». Краткое содержание книги:
Серед найпопулярніших творів письменника: «Справа Нітецького» (1966), «Ельжбета іде геть» (1968), «Пансіонат на Страндвеген» (1969), «Людина зі шрамом» (1970), «Заповіт самогубця» (1972), «Смерть чекає біля вікна» (1973), «Історія одного пістолета» (1976), «Це його справа» (1978), «Ідея вартістю сім мільйонів» (1982), «Фотографія в профіль» (1984) та ін.
Кореспонденти були в чудовому гуморі. Вони добре знали, що то за бандити і звідки взялися діаманти, що лежали на столі. Але не існує на світі газети, котра б не мала якихось порахунків з поліцією, і тепер «Івнінг стар» могла бодай частково вирівняти ці порахунки.
Згодом з'явилась і поліція: двоє у формі і двоє в цивільному. Лише один з них назвався інспектором Геррітом Гордімером і аж побілів зі злості, побачивши в кімнаті представників преси.
— Що ви тут робите? — суворо запитав він кореспондентів.
— Те, що повинна робити наша хоробра й така оперативна поліція. Бандити серед білого дня нападають на іноземця в міжнародному готелі, а поліція прибуває лише через півгодини після виклику, хоча сюди можна дістати пішки за п'ять хвилин.
— Хто вас викликав?
— Я, — спокійно відповів Міллер.
— Чому?
— Бо так заведено у Швейцарії. Аби поліція не затушовувала справи, адже в нас також трапляються такі сумні випадки.
— Прошу вийти з кімнати, — наказав інспектор, — і не перешкоджати слідству.
— Гаразд. Ми зачекаємо в коридорі.
Інспектор наказав розв'язати обох удаваних торговців діамантами. Він вислухав розповідь Міллера й почав допитувати затриманих, які мусили зізнатися, що пробували продати діаманти іноземцеві. Натомість вони заперечували застосування сили до нього і твердили, що то Міллер, замість заплатити за діаманти домовлену суму, хотів пограбувати їх.
— І саме для цього забрав пістолети, зв'язав обох шнурами і попросив адміністрацію викликати поліцію, — сміявся швейцарець. — Ще й поклав діаманти на столі біля пістолетів, знайдених у цих бандитів. Хіба знайдеться на світі дурень, що повірить у байки цих мерзотників?
Хоч-не-хоч інспектор мусив визнати слушність Міллерових слів. Він написав коротенький протокол і заявив, що далі слідство вестимуть відповідні органи. І не виключена можливість, що найближчими днями Міллера викличуть як свідка. Про людське око він наказав одягнути на бандитів наручники, що двоє поліцейських у формі ревно і з неприхованою приємністю виконали. Увесь кортеж вийшов у коридор, де потрапив під обстріл фотокамери.
— Ми вже так розмалюємо цю справу, що вони надовго запам'ятають, — запевнив Міллера один з кореспондентів. Він зовсім не приховував методів, до яких удається компанія «Де бірс» і поліція, аби запобігти нелегальній торгівлі діамантами.
— Не бійтеся, — запевняв Міллера інший представник вечірньої газети, — ми не дозволимо переслідувати вас. Преса ще має якусь вагу в цій країні, і власті мусять рахуватися з нами.
— Я звичайний бізнесмен, — пояснював Антон Міллер. — Приїхав сюди з цікавими пропозиціями для ваших фірм. Зараз ми ведемо переговори. То чого мені боятися?
— Якби усе-таки… Підтримуйте з нами зв'язок…
Після від'їзду поліції та преси до Міллера одразу завітав директор готелю. Він довго перепрошував гостя за неприємний інцидент, який трапився саме в «Інтерконтиненталі». Проте директор вважав, що виклик кореспондентів був зайвий.
— Я мусив це зробити, бо ваш адміністратор не хотів повідомити поліцію про напад. Мені нічого не лишалось, як звернутися до преси.
— Розумію вас, — директор не переставав гнутися в поклонах. — Адміністратор буде покараний.
— Не треба. Прошу вас не робити цього. Він просто розгубився. Адже не кожного дня трапляються в готелі бандитські напади.
— Це перший, — запевнив директор.
— І, сподіваюсь, останній.
— Ви довго збираєтесь жити в нас?
— Ні. Завтра маю намір виїхати, тож попрошу рахунок.
— Шкода, що ви виїжджаєте, — в голосі директора чулася приховувана радість. — А щодо рахунку, то, зважаючи на завданий вам клопіт, видатки ми беремо на себе.
— Гаразд, — погодився Міллер.
— Ще раз перепрошую. Забудьте цей неприємний інцидент.
— Вважаймо, що нічого не трапилось. Завтра вранці я звільню номер.
Директор пішов, і до Міллера одразу прибігла Марієтта, бо якраз чергувала того дня. Вона дуже добре знала отих двох. Вони не вперше, — зрештою, з відома дирекції готелю, — відвідували прибулих і пропонували їм діаманти. Здебільшого оборудка їм не вдавалася, але траплялося й таке, що наївний гість після візиту цієї пари мандрував до в'язниці. Тому ввесь персонал готелю був радий прочуханці, яку дістали ті негідники від швейцарця.