Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
-І тут тобі стало зрозуміло, що серед них немає твого давнього кореша, ти заскучав і вирішив мене туди запросити. Для компанії. Спасиба, дарагой! — Богдан промовив останні слова з кавказьким акцентом. — Ти мені рідніший, ніж двоюрідна сестра.
— Не блазнюй — не до жартів. Тип лежав майже на видноті, дивно, що його ніхто не помічав раніше, аж поки той мужик, що телефонував, його не побачив. Можливо, тому, що падав дощ, і відвідувачі кафе не виходили на вулицю. Та й людей у парку в такий час немає. За попередніми даними експертів, пролежав він там не менш як годину.
-І з’ясувалося, що той нещасний перепив і захлинувся власного блювотиною? Чи чому він віддав Богу душу?
— У тому-то й річ, що не віддав.
— Не зрозумів?
— Він був живий. І, мабуть, живий досі. Але, здається, краще б він помер.
— Що ти верзеш?
— Коли слідчі навели прожектор і я його побачив, мені здалося, що він випав з барабана бетономішалки: усе тіло понівечене, в синцях. Видно, його довго й методично обробляли, можливо, катували. Хоча, на перший погляд, однієї такої рани було б досить, щоб померти. Та побачиш сам.
— З якого дива я маю на нього дивитися?
— Бо той один, що зараз лежить у реанімаційному відділенні Жовтневої лікарні, не хто інший, як…
— Папа Римський або інопланетянин, — перебив приятеля Богдан, — і його треба терміново допитати на предмет можливої спроби проникнення до наших українських державних секретів. Так навіть у цьому випадку — не до мене. Є у нас контррозвідка, їй буде як подарунок, бо ж більшість її співробітників не бачила шпигуна в очі.
— Бо той, хто, можливо, зараз помирає в муках, — Петро наче не звернув уваги на репліку Богдана, — народний депутат і за сумісництвом один із найбагатших українських олігархів, Микола Якович Назаров. Чи не по твоїй лінії такі сюрпризи?
Богдан Данилович Зорій чомусь не здивувався. І не тому, що до пуття ще не прокинувся, а через те, що подібне в Україні 90-х XX століття не було рідкістю. Навіть люди такого польоту частенько страждали від собі подібних. Кожний усіляко намагався впливати на політику й бізнес. «Розбори» на предмет, хто крутіший і впливовіший, починалися на сторінках купленої та продажної преси, заангажованого телебачення і закінчувалися фірмовими контрольними пострілами у скроню професійних кілерів, котрих в Україні розвелося, як собак.
— Гаразд, зараз їду. Почекай мене внизу, біля входу в лікарню, щоб я там не блукав на цьому мерзенному дощі.
2
— Слухаю вас, — голос чергового по Службі безпеки України був буденно-сонним. — Ні, Богдане Даниловичу, інформації щодо інциденту, про який ви кажете, в черговій частині ще немає. Зараз з’ясую в міліції і поінформую вас.
— Повідомте голові та скажіть, що я виїжджаю на місце події, точніше — у лікарню. І пришліть мені терміново чергову машину.
— Пане полковнику! Чергова поїхала в Кончу-Заспу забирати наряд охорони.
— А де автомобіль, що завжди забирав прапорщиків?
— Теж там. Сьогодні ж… — черговий зам’явся. — Там же, так би мовити, проводиться «захід».
— От чорт!
Богдан Данилович зрозумів, що їхати доведеться на таксі. Благо, цього добра в Києві — з горою. Він знав, що «захід» у Кончі-Заспі — це чергова пиятика з приводу якогось присвоєння звання чи призначення на посаду.
Заміська база відпочинку під Києвом була однією з небагатьох віддушин у житті офіцерів СБУ, де без особливого контролю й зайвої опіки з боку підрозділу внутрішньої безпеки й кадрового апарату дозволялося розслабитися без ризику потрапити до витверезника чи встряти в якусь пригоду. І щоб цього не трапилося, розвозили підпилих бійців чергові машини. Така практика виправдана, оскільки не всі могли тримати алкогольний удар, і, траплялося, маючи сильні кулаки й неабиякі здібності до бійок, хлопці потрапляли в неприємні ситуації, нерідко, забувши про кількість випитого, переоцінювали свої можливості.
База відпочинку в Кончі-Заспі для співробітників державної безпеки була побудована на початку 80-х — ще за славнозвісного «Фердинанда». Так називали голову тодішнього українського КДБ Віталія Васильовича Федорчука, котрий залишив по собі слід в Україні не лише як суворий і навіть жорстокий керівник, а ще й тим, що дуже активно розбудовував культурно-спортивну інфраструктуру для співробітників Комітету державної безпеки республіки. Його дивацтва і свого роду самодурство в пам’яті сучасників згодом дещо стерлися, а ось будинки, бази відпочинку, санаторії, чудовий клуб, добротні цегляні адміністративні та житлові споруди стоять і функціонують досі.