Політ ворона. Доля отамана

– То на Росію австрійці з німцями напали чи вона на них? Бо ми й про це точно не знаємо.

– Кажуть, пішла Сербії допомагати, щойно Австро-Угорщина їй війну оголосила, – нервуючи, Андрон усе смикав свої довгі вуса. – І як подуріли: одна другій всі держави почали війну оголошувати, неначе тільки того й чекали. Про що думав наш цар-батюшка, ніхто не знає, але стало відомо, що зі слов’янських народів збирався створити на Балканах окрему державу з центром у Сербії. Може, й правда, тільки не так сталося, як гадалося – сам до пастки потрапив. Сильна німецька армія вже давно відкинула його військо назад, – після цього Андрон довго кивав, неначе перекидав у голові ще багато чого.

Зовсім не виправдовував поважних мужів, які не знайшли іншого виходу, як розв’язати війну. Чи, може, й не шукали, адже нове століття – нові правила життя.

– Шкода буде Гриця, коли голову там покладе, – хитав Карпо і своєю сивою. – Вже як ми не можемо розібратися, то хлопець зовсім не знає, за що воює, – і таке зірвалося з його вуст. – А чи скоро вона закінчиться? – аж придивлявся до Андронових потрісканих губ, аби злетіло звідти щось позитивне.

– Хтозна. Думали трохи повоювати, показати, хто й на що здатний, хто тепер командуватиме в Європі і в світі, а воно затяглося, – так нічим і не заспокоїв. – Чув і про те, що Османська імперія невдовзі розвалиться. Може, й не зараз, тільки всі чекають, щоб і собі відхватити ласий шматок. А що, наробили зброї, то не ржавіти ж їй, – почув і таке від товариша.

З останніми словами Карпо зовсім не збирався погоджуватись, та все-таки стримував себе, аби нічим не зіпсувати такий святий для нього вечір.

– То як же їх звати – того, хто стріляв, і того спадкоємця престолу?

Хоча й зрозумів, що вбивство тут ні до чого, а хотілося почути ті імена і запам’ятати.

– Серб Гаврило й австрієць Франц Фердинанд, – Андрон навіть повторив декілька разів.

– А Гришка вже два Георгії отримав, – спішив Карпо своїм похвалитися.

– Отакої! – аж надкушена картоплина впала з Андронового рота. – То ти його хоч чомусь навчив? – умить передумав продовжувати про ті передумови.

– Трохи. Ти ж знаєш, я й сам не все опанував, – Карпо від сорому навіть опустив свою важку голову. – Треба було багато від чого зректися, а я того не зробив. Закохався… – сказавши, аж засоромився. – Ніколи не думав, що то – справжня хвороба. Куди, було, не піду, а її очі переді мною. Вона, може, й не згадувала мене, пішла за пана та й жила собі в достатку. Хоча навіщо тепер це ворушити? Що було, те спливло… – він усе частіше блимав віями, так і не зізнавшись, що ті очі й зараз інколи виринають із минулого.