Політ ворона. Доля отамана
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6196-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:
Сама заходилася воду гріти, аби помити своє замурзане дитя, а вже коли поклала його спати, довго сиділа поряд. Від того, що він удома, так було добре на душі, так спокійно, що й не передати. Уже й дорослим його бачила, та чомусь все у військовій формі. «То невже воювати йому доведеться? – аж не повірила, адже навколо все спокійно. – Дурниці, тут хоча б ще трохи підріс та на кравця вивчився. Тоді якось проживе».
Тепер, пригадавши той час, лише зітхнула, бо вже дорослий її Гриць. Хоч і малий та непоказний, зате скрізь перший. І під катком для розкрою тканин з Андрієм спав, і по господарству в того майстра вправлявся, і стусанів отримував, та все-таки непогано шити навчився. Але й те було йому не до душі. Змінився тільки тоді, коли в залізничних майстернях працювати став. Ще б пак – навколо самі дорослі чоловіки. Але й він не з слабких виявився – дивував усіх своєю силою, навіть гадали: звідки вона у нього береться? Не знала вона, радіти з того чи ні, бо тільки не по його – так і поб’є когось зі старших. І що йому не казала, верховодити він так і не перестав. Тепер надіялась, що на війні розуму набереться. «Храни, Господи, мого розбишаку, мого воїна, мого любого синочка! Бережи й ти, Матінко Божа, мого героя!» – мало не щодня турбувала всіх святих, аби хоч хтось її почув.
Ще одного за своїм вікном побачила. Хто ж такий? Придивляється й до того малого. А він, заглядаючи, усе слину ковтає – голодний. «Та це ж дружок Яків, – нарешті впізнала. – І як не ковтати, коли в цього бідного дитяти завжди очі голодні. Тільки зайде, було, до хати, одразу шукаю йому хоч сухаря, який він може й не жувавши проковтнути, а миску супу чи синьої затірки, то й ще швидше, – пригадувала Грицевого товариша. – Багато таких бідняків, а йому взагалі за двох дісталося – батько помер, а мати наймичка, та ще й вродлива. Ото вже зазнала наруги! – Настя важко зітхала. – І чому в світі така несправедливість? Одні не знають, що їм з’їсти, так усе набридло, а другі голодні. В одних від одежі скрині тріщать, а в других – одні чоботи на всіх дітей. І коли воно краще житиметься?» – навіть перехрестилася, бо в святій книзі написано: треба все знести, а вона й зараз із тим незгодна.
– Мамо, – зайшовши до хати, озвався її Тимофій. – А можна сьогодні з вами про своє поговорити? – видно, не вперше питається.
– То ти про військкомат чи про одруження? – повернула до нього свою голову. – Якщо про військкомат, то сиди вдома. Хто ж мені допомагатиме, коли й ти з дому підеш? Сказали тобі, що з одним оком не беруть, то й заспокойся, – пригадала, як і над цим дитям плакала, бо мало не померло. І де та хвороба взялася? Усі перехворіли – і нічого, а ця дитина осліпла на одне око.
– Нічого, я вже звик, приноровився, – пробасив зовсім дорослий Тимофій.
– На Гриця не треба рівнятися, – продовжувала далі. – У нього своя дорога, – вона й так бачила, що у них різна вдача. – А якщо ти знову про одруження, то погуляй трохи. Нікуди твоя Меланя не дінеться, коли ще якийсь рік посидить біля своїх батьків. Зараз брати її нікуди, – обвела поглядом свою малу хату. – Тут і без неї тісно. Оксанка сьогодні на скриню свою постіль перенесла. Твердо, каже, зате сама собі хазяйка, – кивнула в той бік. – А коли всі повстаєте вранці, то й кочергою біля печі не розвернутися, – умовляла, хоча й шкода було, бо й сама ще не забула, як хотілося заміж. – Тільки ти не сердься, якось воно буде, – додала після недовгої мовчанки. – Нехай коли Гришка з війни повернеться, бо і йому ж хочеться на братовому весіллі погуляти, – навіть зраділа, що таке на думку спало. – Оце вже потанцює! – аж у грудях щось плигати почало. – Як піде гопака, то й скаче, і колесом крутиться, а хлопці лише кліпають очима, бо не те що танцювати, дивитися за ним не встигають. І хто його навчив? – А усмішка один за другим роки з неї скидає, та так спішить, так спішить, неначе зовсім молодою зробити задумала. – Бач, казали, що безграмотним залишиться, а він як гарно пише. Бідкалися, що й не читатиме, а він швидко й правильно. Говорили, що наймитом ціле життя буде, але й у тому помилилися, – від задоволення аж совалась на лаві. – Який не є, а до всього хист має! – ті думки так посолодили її душу, що й від меду солодше не буває.
Тільки по хвилі все те минуло, а в їхній хаті знову запала тиша. Настя, як і раніше, зиркає на дорогу, а Тимофій мовчки топчеться біля порога, хоче про своє договорити, та знову не наважується.
– Чи ти й досі тут? – повернулася вона до нього. – Наноси води, поки не стемніло, потім підемо господарство порати.
– Яке господарство, коли знову до двору підвода під’їхала, – хлопець аж зігнувся, аби побачити через маленьке віконце, бо тільки він у сім’ї ростом у матір вдався. – Чи щось заробите, а часу багато заберуть, – хоч і не подобалось йому те, чим вона займається, але сперечатися з нею не мав права.