Норвезькі народні казки

Жив собі один чоловік, і надумав він помандрувати по світі. Якось він припізнився в дорозі, а до найближчого села було далеко. Нарешті він добувся до чималої садиби.

«Ось де я цієї ночі добре відпочину», — подумав подорожній і зайшов на подвір’я.

Там він побачив біля дровітні старого сивого чоловіка з довгою бородою.

— Добрий вечір, господарю, — привітався подорожній. — Чи не пустили б ви мене переночувати?

— Я не господар цієї хати, — відповів старий. — Але зайди до кухні й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить.

Подорожній подякував йому і зайшов до кухні. Там він побачив ще старшого чоловіка, що стояв навколішки перед вогнищем і роздмухував у ньому жар.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати, — відповів старий. — Але зайди до світлиці й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Він сидить на лаві біля столу.

Подорожній подякував йому і зайшов до світлиці. На лаві біля столу справді сидів білий, як молоко, зморщений дід, багато-багато старіший за двох перших. Він весь трусився від старості. Перед ним лежала велика книжка, і дід повільно читав її по складах, як читають малі діти, коли ще тільки вчаться грамоти.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він сидить на лежанці.

Подорожній подякував йому і підійшов до діда на лежанці. Той силкувався натоптати люльку тютюном, але був такий немічний і руки в нього так тремтіли, що він ледве тримав люльку.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить на ліжку.

Подорожній подякував йому і підійшов до ліжка. Там він побачив старого-старезного діда, що вже навіть не ворушився. Здавалося, крім очей, у нього не було нічого живого.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить у колисці.

Подорожній подякував йому і підійшов до колиски. Там справді лежав старий як світ дід, геть висохлий, не більший за немовля. Навіть очі в нього не світилися. Подорожній взагалі не повірив би, що той дід живий, якби не почув легенького віддиху.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав він.

Минуло багато, часу, поки дід нарешті озвався, а ще більше, поки він довів до кінця свою відповідь. Він сказав те саме, що п’ятеро попередніх:

— Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він у тому розі, що висить на стіні.

Подорожній подякував йому, озирнувся по світлиці й побачив на стіні коров’ячий ріг. А коли уважніше придивився, то помітив у ньому щось схоже на людську голову.