Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Можливо, саме це промайнуло в дитячій свідомості Вольдемара. А, може, він просто задивився на яскравого метелика, яких тоді ще не всіх було знищено інсектицидами[11].
І ось кілька десятків років промайнули як одна мить.
Весна. Знову весна. Та ж огорожа, той же будинок. Кругом будинку — старі і молоді дерева. На обрії пасуться коні, корови, вівці. В далечині на колись лисому пагорбі видно готичний костьол з височенькою вежею та дзвіницею, окраса села.
Та нема вже ані діда, ані батька. Давно вже нема. Бо самому Вольдемару вже вісімдесят шість. То таки не жарт.
Вольдемар глянув на руки, що ними він спирався на огорожу. Вузлуваті, мозолясті руки. Руки селянина, не панича.
Потім він підвів погляд і вгледів сусіда. Для Вольдемара той був геть хлопчисько — щось років так із п’ятдесят.
Чоловік був чимось збуджений, тож повів відразу, ледве привітавшись:
— Сусіде! Чи чули — Берг з родиною вже все розпродав і має поїхати з Росії.
— То як йому любо — хай їде.
— А ви? Ви не збираєтесь?
— З якого такого дива? Що я забув у тій Америці чи куди вони намастилися?
— То ви як знаєте, а ми з родиною подамося до Канади. Свій земельний наділ продамо — попервах грошей вистачить.
— А чим вам тут погано?
— Ти, сусіде, геть сліпий? Чи не бачиш, що нам пільги скасовують? Обіцяли на сто років, а відібрали раніше. Ми тепер не переселенці, а звичайнісінькі селяни.
— Ну то й що? Борги державі ми повернули. Хто хотів — започаткував свою справу. Он у нас яке багатство, ще дід заснував!
Вольдемар показав рукою на отару, що паслася в далечині. Отара таки чималенька.
— А ти хто? Чоботар! До сивини нічого не нажив. Один сіренький коток та на шиї мотузок. Тож і шукаєш собі іншої долі, аби поменше працювати, побільше заробляти.
— То як хочете! Не пожалкували б потім. Не одне, так інше.
— Та що тобі за радість залякувати людей? — Вольдемар мимоволі почав гарячкувати. — Ми ж борги державі повернули! Паспорта маємо! Хочеш — вільно пересувайся по всій країні. Хочеш — виїжджай, ось тобі еміграційне свідоцтво. Безкоштовно. Хай нас тепер по-іншому називають. Хай ми тепер не колоністи, а поселяни-власники. Так що з того?!
Вольдемар замовк. Але його співрозмовник не здавався.
— Ви ж лютерани? — продовжив він за хвильку мовчання.
— То й що?
— Католики не тиснуть? Он вони й церкву спорудили. А ви все по хатах тулитесь.
Вольдемар заперечив значущо:
— Не головне для нас церква. Згодом збудуємо.
— Еге ж, збудуєте! Збудуєте, як нічого не трапиться.
— Не навроч біди! Що у нас може трапитись?
— А чому на нас військовий обов’язок поширили? Адже у вас, лютеран, найголовніший заповіт: ніколи не веди війну, ніколи не стріляй! То як же вас у військо? Навіть делегація до Петербургу нічого не вирішила. Тільки в буцегарню потрапили.
Тут вже Вольдемар відповів трохи непевно:
— Та дозволили ж не воювати, а лісниками працювати або ж там санітарами.
Сусід почав гарячкувати ще більше:
— То Ви, сусіде, мене вмовляєте чи себе? Я для себе все вирішив. Тому й їду. Все, край.
— То бувайте. Хай вам щастить.
Сусід пішов. А Вольдемар задивився у далечінь, насупивши лоба.
Звісно ж, неможливо заховати голову в пісок наче страус. І Вольдемару, як і іншим поселенцям, на думку спадала еміграція. Та на неї як подивитися. За Законом 1871 року[12] німцям надавалося право покинути Росію протягом лишень десяти років. А вже пройшли всі вісімнадцять. І нічого! Від’їжджають, кого Росія не влаштовує. Чого ж перейматися?
То ж потроху-потроху чоло Вольдемара розгладилося, наскільки змогло у літнього діда, а обличчя знову набуло безтурботного вигляду.
Йому так і не довелося, як іншим колоністам, пожалкувати за можливістю виїхати з Росії.
Невдовзі він тихо помер.
Нове двадцяте століття принесло Росії нові проблеми.
Восени-взимку 1905 року все суспільство захлюпнув страйковий рух, що переріс у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Цей загальний заколот змусив імператора піти на деякі поступки. Він погоджується на обмеження своєї влади, гарантує свободу слова, зборів і спілок.
Для маси переляканих обивателів, буржуазії, навіть частини царської бюрократії оголошені громадянські свободи здалися завершенням революції, припиненням «смути».
11
Препарати, спрямовані на боротьбу з комахами-шкідниками.
12
За Законом від 4 (16) червня 1871 р. колоністи перейменовувалися в «поселян-власників» і підкорялися загальній адміністрації. З 1 січня 1874 р. на них поширена і загальна військова повинність.