Відьмак. Час Погорди

— Ти не маєш нічого й нікого, — сказала Містле, із посмішкою накидаючи їй на плечі зелений атласний кабатик і вкладаючи в руку блузку в мереживі.

— Ти не маєш нічого, — сказав Кейлі, а презентом від нього був невеличкий кинджал у піхвах, що аж іскрилися від коштовного каміння. — Ти — сама.

— Ти не маєш нікого, — повторив за ним Ассе.

Цірі прийняла оздоблений презент.

— Ти не маєш близьких, — сказав із нільфгардським акцентом Реф, вручаючи їй пару рукавичок із м’якенької шкіри. — Не маєш жодних близьких і…

— …і всюди ти чужа, — закінчила удавано недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом надягаючи на голову Цірі беретик із пір’ям фазана. — Усюди чужа й завжди інша. Як ми маємо звати тебе, мала соколице?

Цірі глянула їй в очі.

— Gvalch’са.

Ельфійка засміялася.

— Коли ти вже починаєш говорити, то говориш багатьма мовами, Мала Соколице! Ну, добре. Станеш носити ім’я Старшого Люду, ім’я, яке ти сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупали й хропіли в темряві, вітер шумів у кронах ялин. Небо іскрилося від зірок. Ясно світило Око, що так довго було її вірним провідником у скелястій пустелі. Око вказувало на захід. Але Цірі вже не була впевненою, чи вірний це напрямок. Ні в чому не була впевненою.

Не могла заснути, хоча чи не вперше за багато днів почувала себе в безпеці. Не була вже сама. Лігвище з хмизу вона вимостила собі на узбіччі, подалі від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глинобитній підлозі зруйнованої колиби. Була вона далеко від них, але відчувала їхню близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

— Не бійся.

Кейлі.

— Я не скажу їм, — прошепотів світловолосий Щур, стаючи навколішки й нахиляючись над нею, — про те, що тебе шукає Нільфгард. Не скажу про нагороду, яку дає за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячу. Чимось милим. Зараз.

Він ліг поряд із нею, поволі й обережно. Цірі намагалася скочити на ноги, але Кейлі притиснув її до постелі, рухом не різким, а сильним і рішучим. Обережно поклав їй пальці на вуста. Не було потреби. Цірі була паралізована страхом, а з перехопленого, болісно сухого горла не добула б крику, навіть якби кричати хотіла. Але не хотіла. Тиша й темрява — краще. Безпечніше. Більш по-домашньому. Приховували її страх і сором.

Вона застогнала.

— Тихо, мала, — прошепотів Кейлі, потроху розшнуровуючи їй сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув тканину з її плечей, а низ сорочки підтягнув вище стегон. — І не бійся. Побачиш, як воно приємно.

Цірі затряслася від дотику сухої, твердої і жорсткої долоні. Лежала нерухомо, напружена й нап’ята, сповнена страхом і потрясінням, що обезвладнювали, позбавляли волі, атакували скроні й щоки хвилями тепла. Кейлі сунув ліву руку їй під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись відсунути руку, яку вона судомно стискала на подолі сорочки, даремно намагаючись стягнути його донизу. Затремтіла.