Відьмак. Час Погорди

Вона застогнала глухо, розпачливо. Дихання Містле обпалювало їй шию, оксамитові вологі губи залоскотали плече, ключицю, повільно зсунулися нижче. Цірі застогнала знову.

— Тихо, Соколице, — прошепотіла Містле, обережно засовуючи їй руку під голову. — Ти вже не будеш сама. Вже ні.

Уранці Цірі встала вдосвіта. Вислизнула з-під хутра повільно й обережно, не будячи Містле, яка спала із розкритими устами й з передпліччям на очах. Передпліччя укривала гусяча шкіра. Цірі дбайливо прикрила дівчину. Після миті вагання нахилилася й обережно поцілувала її в стрижене волосся, що стирчало, наче щітка. Містле замуркотіла крізь сон. Цірі витерла зі щоки сльозу.

Вона вже не була сама.

Решта Щурів іще спали, хтось голосно хропів, хтось настільки ж голосно пукав. Іскра лежала із рукою поперек грудей Ґіселера, буйне волосся її було розсипане в безладі. Коні форкали й потупували, дятел стукотів у стовбур сосни короткими серіями.

Цірі збігла до струмка. Милася довго, трясучись від холоду. Милася різкими рухами тремтливих рук, намагаючись змити з себе те, чого вже неможливо було змити. Щоками її стікали сльози.

Фалька.

Вода пінилася і шуміла камінням, пливла вдалечінь, у туман.

Усе відпливало в далечінь. У туман.

Усе.

Були потолоччю. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і погордою. Війна, нещастя і погорда поєднали їх і викинули на один берег, як набубнявіла річка викидає на пляжі й залишає там чорні, вигладжені об каміння шматки дерева, що їх вона несе в собі.

Кейлі прийшов до тями серед диму, пожежі й крові у сплюндрованому замку, лежачи між трупами названих батьків та їхніх родичів. Ступаючи по засланому трупами дворищі, натрапив він на Рефа. Реф був солдатом з карної експедиції, яку імператор Емгир вар Емрейс вислав на придушення повстання в Еббінґу. Був одним із тих, хто захопив і сплюндрував замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші кинули Рефа, хоча Реф був живий. Але догляд поранених не входив до звичаїв різунів із нільфгардських спеціальних загонів.

Спочатку Кейлі хотів добити Рефа. Але Кейлі не бажав залишатися сам. А Рефові, як і Кейлі, було шістнадцять.

Разом вони зализували рани. Разом убили й пограбували митаря, разом пили пиво в корчмі, а пізніше, їдучи через село на трофейних конях, розкидали навколо решту пограбованих грошей, регочучи при цьому, що аж черево тріскалося.

Разом утікали від погоні ніссірів і нільфгардських патрулів.

Ґіселер дезертирував з армії. Скоріше за все, була то армія володаря з Песо, який уклав союз із повстанцями з Еббінґу. Скоріше за все. Ґіселер не дуже знав, куди саме забрали його вербувальники. Був тоді п’яним у шток. Коли протверезів і отримав на муштрі перших батогів від сержанта, здимів. Спочатку бродив на самоті, але коли нільфгардці розгромили конфедерацію повстанців, у лісах аж зароїлося від інших дезертирів й утікачів. Утікачі швиденько згуртувалися у банди. Ґіселер пристав до однієї з них.