Мене називають Червоний

Я мав три дні, аби розпізнати своїх малярів, розглядаючи сторінки, що їх принесли люди начальника султанської варти з домівок каліграфів та найобдарованіших художників. Ви пам'ятаєте, яку огиду я відчув, ледь глянувши на ілюстрації до книги Еніште-ефенді: їх Кара передав головному скарбничому Хазимові-азі, аби виправдати себе. Проте варто визнати, — для маляра, котрий усе своє життя присвятив живопису, в тих сторінках, які викликають страшенну відразу, є щось привабливе. Адже ж просто погане мистецтво взагалі нічого не пробуджує в душі. Ось як воно. Я знову почав з цікавістю розглядати дев'ять сторінок, над якими покійний дурень змушував ночами працювати малярів.

На заставці чистого аркуша, яку виконав бідолаха Заріф, — його заставки та рамки були й на інших малюнках — я побачив дерево. Намагавсь уявити: з якої воно сцени, з якої оповіді. Коли доручив своїм художникам, улюбленому Келебеку, кмітливому Лейлеку чи хитрому Зейтіну, зображати дерево, то вони спершу уявляли собі його як частину якоїсь оповіді, аби малювати в спокої, без тривожних помислів. Коли ж я потім уважно придивлявся до того дерева, то з його віття, листя міг визначити, який саме твір надихав художника. А це дерево — якесь нещасне й самотнє; позаду нього, на чималій висоті, — лінія горизонту, яка ще більше підкреслює його самотність і нагадує стиль ширазьких майстрів незапам'ятної давнини. Оскільки лінія горизонту проведена дуже високо, то довкола дерева утворюється пустий, нічим не заповнений простір. Отож тут змішалися бажання зобразити дерево саме по собі, як це роблять європейські художники, та прагнення показати світ з висоти в стилі перських майстрів. А в результаті вийшов похмурий малюнок, який не віднесеш ні до європейського, ні до перського живопису. Таким повинне бути дерево на краю світу, — сказав би я собі, однак, намагаючись поєднати два протилежні стилі, мої маляри та ідіот-небіжчик створили щось недолуге, позбавлене здорового глузду. І насамперед бісила ця недолугість, а не витоки малюнка з двох різних стилів.

Та ж злість охопила мене й тоді, коли я роздивлявсь інші ілюстрації: чарівного коня, що неначе виринув зі сну, жінку з похиленою головою. Діймав і вибір тем: то два мандрівні дервіші, то шайтан. Без сумніву — це мої маляри нашпигували падишахову книгу тими ілюстраціями. Я був уражений до глибини душі: на те була воля великого Аллаха — забрати душу Еніште, доки він не закінчив книги. Самому мені анітрохи не хотілося доводити її до пуття.

Отой пес дивиться на тебе, наче рідний брат тобі. Він немов у тебе під носом, а намальований, проте, з висоти. Ну як не нервуватися? З одного боку, я був у захопленні від невимушеної, природної поведінки пса на папері, від оскалу його міцних білих зубів, від того, як він, нахиливши голову до землі, краєм ока грізно на мене позирає — це дивовижно. Коротко кажучи, мене вразив хист майстра, який створив малюнок (я вже майже здогадався, чия це рука), однак аж ніяк не міг пробачити йому, що такий талант слугував ідіотській логіці чиїхось незрозумілих прагнень. Заплющити очі на цю особливість ілюстрацій мені не дозволяли ані бажання маляра наслідувати європейців, ані повеління падишаха працювати над книгою в стилях дохідливих для венеційців, бо вона буде подарунком дожеві.