Мене називають Червоний

Якось я без попередження нагрянув до нього додому — завжди наношу несподівані візити своїм малярам. На відміну від мене та інших видатних майстрів, він працював у бруді та цілковитому розгардіяші; в кутку, де сидів Веліджан, змішалися в купу фарби, пензлі, прилади для лощіння паперу з морських мушель, безлад панував і на пюпітрі. Мене це й понині дивує, і залишається загадкою, проте він тоді анітрохи не знітився через той смітник у домі. Окрім того, Веліджан ніколи не брав замовлення на стороні заради кількох зайвих акче.

Коли я закінчив, Кара розповів, що, на думку Еніште, Зейтін найбільше цікавився стилями європейських художників, а його роботи були взірцем гармонії. Я розумію: для придурка-небіжчика така пристрасть мого учня заслуговувала похвали. Веліджан перейняв ґератський стиль від батькового наставника Сіявуша та його вчителя Музафера. Я знав, у душі він прив'язаний до тих стилів часів Бехзата і майстрів древності дужче, аніж удає. На підставі цього я всякчас здогадувався, що в Зейтіні криється ще щось нерозгадане й важливе. Серед моїх художників він — найтихіший, найвразливіший, найскритніший і найзрадливіший, на ньому — найтяжча печать гріха (я сказав так сам собі). Коли начальник султанської варти нагадав про катування, в мене перед очима найпершим постав Зейтін (мені водночас й хотілося, і не хотілось, аби його піддавали тортурам). У нього очі — мов у джина: все бачать, усе помічають — навіть мої помилки. Проте на наші огріхи він киває рідко й з обережністю людини без роду-племені, здатної перевтілитись у кого завгодно. Так, він — підступний, але, як на мене, — не душогуб (цього я теж не сказав Карі). Адже Зейтін ні в що не вірить. Він не вірить і в гроші, хоча копичить їх, трусячись над кожним мідяком. А вбивцями, всупереч людським судженням, стають не від зневіри, а навпаки — через глибокі переконання. Живопис — двері до малюнка, а малюнок — двері, відчиняючи які кидаєш виклик, Господи, прости, Аллаху. Це відомо кожному. І в такому розумінні, Зейтін, завдяки своєму безвір'ю, — справжній маляр. Однак зараз мене не покидав думка, що йому бракує здібностей змагатися з Келебеком, та навіть — з Лейлеком. Я завжди хотів, щоб Зейтін був моїм сином. Говорячи про своє бажання Карі, я старався розбудити в нього заздрість до мого вихованця, але Кара лише широко розплющив свої карі очі і з дитячим зацікавленням дивився на мене. Тоді я сказав йому, що Зейтін творив дива, працюючи своїм чорним калямом, виводячи по-одному воїв, мисливців, панорами з білими лелеками й журавлями в китайській манері, вродливих юнаків, що, сидячи під деревами, читають вірші й грають на уді, він передавав печаль закоханих із легенд, гнів розлючених шахів із шаблюками в руках та страх в очах героїв, котрі здригаються від нападу драконів.