Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
— А Хасанові щось передати?
Мені стало соромно, але не за своє запитання, а через те, що, коли говорила, не могла дивитися їй у вічі. Аби вона не здогадалася, як мені ніяково, я зупинила Хайріє і підняла покришку сахана.
— О…о…о…о… халва з фісташками! — вигукнула я, кинула собі до рота маленький шматочок і прицмокнула: — Ще й з помаранчами!
Шекюре ласкаво всміхнулася до мене, ніби заспокоюючи, що все йде своїм звичаєм, і мені на душі повеселішало.
Я взяла свій клунок і рушила в дорогу, та тільки ступила два кроки, як побачила в кінці вулиці Кару. З його гордівливого виду я зрозуміла, що новоспечений зять, який щойно поховав свого тестя, на життя не скаржиться. Аби не псувати йому настрій, я зійшла з дороги і попростувала через садок біля дому повішеного брата коханки славетного єврейського лікаря Хоше Амона. З садка тхнуло смертю, і завжди, коли я його минала, мене охоплювали страшенний смуток та нудьга, тому й постійно забуваю, що треба шукати на нього покупця.
У домі Заріфа-ефенді теж витав отой дух смерті, що й у садку, проте смутку атмосфера не наганяла. Я відвідала тисячі найрізноманітніших осель і знайома з сотнями вдів, тож добре знаю, як жінка, чий чоловік не повернувся додому до ранку, або з болем у серці змиряється з поразкою, або обурюється й впадає в гнів (а моя Шекюре поєднувала те й те). Калбіє-ханим випила трунок люті, і я відразу збагнула, що це в моїй справі допоможе.
Як і всі горді жінки, з якими доля повелася жорстоко, Калбіє-ханим остерігалася, аби кожен, хто стукав до неї в двері в лиху годину, не починав себе жаліти перед нею або ще гірше — тайкома радіти, побачивши, що їй самій ще тяжче. Тому вона не розкидалася перед гостями ласкавими словами, не втішала їх і не спокушалася на пусту балаканину, відразу переходила до діла. Чого, цікаво, та Естер грюкає в двері нині пополудні, коли засмучена Калбіє готує солодощі? Я навіть не розв'язувала свого клунка, однаково їй байдуже до новісінького шовку з китайських кораблів і до носовичків з Бурси. Отож я відразу з галасом почала з головного й розповіла про горе Шекюре, котра зараз умивається слізьми:
— Нещасна Шекюре думає, що чимось ненароком образила Калбіє-ханим, чиїй біді колись поспівчувала. Тепер до її горя додалося ще одне.
Калбіє-ханим з погордою в голосі підтвердила, що не ходила до Шекюре й не розпитувала, що трапилося, не висловила співчуття й халви теж не посилала. За її пихатим виразом обличчя, безперечно, ховалася радість, адже ж образа не залишилася непоміченою. Ось так почавши, ваша мудра Естер старалася вивідати: чому ж гнівається Калбіє-ханим?
Калбіє довго не пояснювала, вона була зла на небіжчика Еніште-ефенді через книгу, якою той займався. Вдова сказала, що її покійний чоловік узявся за цю справу не заради трьох-чотирьох зайвих акче, а через Еніште-ефенді, який переконав його, що книга видається за велінням падишаха. Однак для тих сторінок, де Зафір-ефенді виконав десятки заставок, Еніште-ефенді поступово почав замовляти прості графічні зображення й не розмальовувати їх. Ті зображення виходили за рамки здорового глузду, в них мали місце безбожність і навіть богохульство, тому Зафір-ефенді жив у постійній тривозі й роздвоювався між праведним і грішним, — розповіла Калбіє. Однак жінка Заріфа-ефенді була значно розумнішою й обережнішою за свого чоловіка, тож додала, що сумніви почали його гризти не відразу, а з часом, і що з відвертим богохульством бідолашний Заріф-ефенді не стикався, а своє занепокоєння стримував, посилаючись на власну помисливість. По суті, він би занепокоївся, якби не слідував настановам Нусрета-ходжі й учасно не вершив намаз. Небіжчик Заріф-ефенді знав, що деякі падлюки з малярського цеху глузують з його набожності та благочестя, але чудово розумів, що безсовісні кпини — наслідок заздрощів до його таланту.
На очі жінці навернулися сльози, й одна з них, велика та яскрава, скотилася щокою вниз. Я тоді відразу вирішила підшукати Калбіє ще кращого чоловіка.
— Покійний муж не дуже й ділився зі мною своїми бідами, — обережно сказала Калбіє, — але я згадала все, що пам'ятала, й дійшла висновку, що лихо спіткало нас через малюнки Еніште-ефенді.
Що ж, у неї була вагома причина ігнорувати похорон. Але я відповіла їй, що хтозна, чи не загинув Еніште-ефенді від руки того ж негідника. Я нагадала їй, що в них із Шекюре однакове горе й спільні вороги. З порога за мною пильно стежили дві сиротини з великими головами — їх і це об'єднувало. Проте логіка професійної звідниці, вершительки доль людських, відразу нагадала мені, що Шекюре — вродливіша, заможніша й більш спритна, тож я щиро сказала: