Мене називають Червоний

— Цей — Касим-ефенді з Кайсері, цей — підмайстри, що через дві вулиці від малярського відділення, цей — ключник Солак Хамді, цей — від невістки з Ефірне, — перелічувала Хайріє, як тут її урвала Шекюре:

— А жінка покійного Заріфа-ефенді Калбіє ані співчуття не висловила, ані вістки не подала, ані тої халви не принесла!

Вона вийшла з кухні й зійшла східцями у вимощений каменем дворик. Я здогадалася, що вона хоче поговорити зі мною, і посунула слідом.

— Заріф-ефенді не ворогував з моїм батьком. На його похорон ми прислали свою халву. Я хочу знати, що коїться? — промовила Шекюре.

— Сьогодні ж навідаюся до них і все з'ясую, — сказала я, розуміючи занепокоєння Шекюре.

Їй більше нічого не треба було пояснювати, й вона поцілувала мене. Холод пронизував нас до кісток, а ми отак і стояли, завмерши в обіймах. Я погладила свою красунечку Шекюре по голівоньці.

— Естер, мені страшно, — озвалася вона.

— Не бійся, серденько. Немає лиха без добра. Дивися — ти вже вийшла заміж.

— Я не впевнена, чи добре зробила, — відповіла вона, — тому й не підпускаю його до себе. Ніч провела біля тата.

І вона широко-широко розплющила очі та глянула на мене, ніби питаючи: «Ти затямила?»

— Хасан говорить, що для кадія ваш шлюб — пустий звук, шлюб — незаконний, — промовила я. — Ось Хасан тобі передав.

— Вже нічого не трапиться, — кинула вона й хутко перебігла очима клаптик паперу. Однак цього разу вона не переказувала прочитане.

И правильно. Адже ж ми, стоячи та обнімаючись у дворі, були не самі: згори за нами пильно стежив настирливии столяр, що вішав віконницю, яка невідомо чого вранці звалилася, та він стежив і за жінками в домі, котрі голосили; а ще надвір вибігла Хайріє, аби відчинити хвіртку, в яку стукав сусідський хлопець, гукаючи, що приніс халву.

— Його вже поховали, — промовила Шекюре. — Серце підказує мені, що більше татова душа не повертатиметься до тіла, вона зараз з ним розлучається востаннє, здіймаючись у височінь.

Вона вирвалася з моїх рук і довго-довго молилася, звівши очі до сліпучого неба.

Я ж раптом відчула себе далекою й чужою. Навіть якби перетворилася на хмарину в тому небі, Шекюре й уваги б на мене не звернула. Та, закінчивши молитись, вона лагідно поцілувала мене в очі.

— Естер, — звернулася до мене, — якщо вбивця батька живий, то ні мені, ні моїм дітям не мати спокою на цьому світі.

Мені сподобалося, що вона не згадала чоловіка.

— Навідайся в дім Заріфа-ефенді й розв'яжи язика його жінці, дізнайся, чому вона не прислала халви. Про все, що почуєш, негайно повідом мене.