Мене називають Червоний

На одній з ілюстрацій, де було відтворене людське юрмисько, я відразу помітив, що тут у різних кутках задіяна рука кожного з моїх обдарованих художників. Багряні відтінки мініатюри страшенно налякали мене. Чиясь рука, яку я не міг розпізнати, обволокла малюнок бентежливим червоним кольором, що вражало силою потаємного змісту, цілий світ на папері немовби вгрузав у червоне. Деякий час я показував Карі, ким зображений у тій багатолюдній сцені чинар (Лейлеком), ким — кораблі та будинки (Зейтіном), ким — повітряний змій і (Келебеком).

— Такий великий майстер, як ви, що роками керував малярським відділенням, безперечно, впізнає почерк кожного художника, характер їхніх калямів та пензлів, — промовив Кара. — Однак як ви можете впізнавати своїх малярів, бути настільки впевненим у тому, хто що намалював, тоді як мій дядько, своєрідний цінитель книжок, змушував їх працювати в нових і невідомих стилях?

— Колись у фортеці, що височіла над Ісфаганом, жив собі відлюдьком падишах, цінитель книжок і живопису, — почав я свою історію-відповідь, — падишах був розумний і сильний, але мав черстве серце. Нікого й нічого не любив, окрім книжок, які видавав, та своєї дочки. Він настільки до неї прив'язався, що важко було не визнати правоти його ворогів, котрі поширювали чутки про кохання цього падишаха до рідної доньки. Адже ж коли сусідні принци та шахи слали до нього послів, аби побратися з його донькою, володар так казився від ревнощів, що міг навіть оголосити війну. Певна річ, він не міг підшукати доньці достойного обранця, а саму її оберігав за сорока замками сорока кімнат. Як і багато хто, падишах вірив поширеному в Ісфагані повір'ю: якщо його дочку побачить чоловік, то краса її зблякне. Якось, коли на замовлення володаря виготовили книгу про Хосрова та Ширін, розмальовану в ґератському стилі, Ісфаганом поповзла чутка, що бліда красуня на одній з безлічі ілюстрацій — дочка ревнивого падишаха. В того загадковий малюнок викликав підозри ще тоді, коли до нього дійшли чутки. А тепер, перегорнувши тремкою рукою сторінки книги, він зі слізьми на очах упізнав на зображенні свою чарівну доньку. Переказують, що то не дівчина, яка сиділа за сорока замками, а сама її врода, наче привид, чия душа знудьгувалась, вигулькнула з кімнати, відбилася від дзеркала й, прослизаючи крізь щілини сорока дверей та замків, ніби промінь світла, ніби невидима пилина туману, постала перед одним з художників, котрі малювали ночами. Молодий обдарований маляр не міг відірвати очей од тої неймовірної вроди. Не стримавшись у ту мить, він намалював її в одному з кутків мініатюри, над якою працював. То була сцена, в якій Ширін під час прогулянки в степу знаходить зображення Хосрова й закохується.