Студії з української етнографії та антропології

падку кінці хустки прив'язуються до пальців молодої, а в Архангельській губернії, після весільного обіду, молоду віддають молодому, перев’язавши їй руку рушником, тому можна гадати, що і в українців ведення за хустку мусить символізувати в змінених умовах викрадання молодої або ЇЇ продаж. Після танців молоді за тим самим порядком вертаютіля до столу, і починається обмін подарунками. Після цього всі виходять, а молодий (а часом і дружко) зостається з молодою, притому мати сама стелить їм постіль, визнаючи вже цим право жениха зоставатися з її дочкою.

Вільце. Напередодні весілля, найчастіше в суботу рано, в хаті молодої починають приготовляти вільце чи гільце. Так звуть конче зелену (зимою з хвої) гілку або маленьке деревце, що його втикають у хліб та прикрашають усім, що можна мати на той час: пучечками з ріжних квітів, з грабини, калини, барвінку, рути, позолоченими горіхами, барвистими стрічками та малень кими свічками,— взагалі дуже нагадує в малих розмірах ялинку наших культурних класів, запозичену з Німеччини, хоч вона існувала колись і в нас у вигляді весняного прикрашеного дерева. Гільце ставлять на кінці столу, і воно зістасться там ціле весілля, а в гуцулів його носять скрізь перед молодими. Гіриготовання гільця має цілком видатний релігійний характер і відбу вається дуже урочисто, за встановленим ритуалом. Спочатку хор дружок просить у Бога, у святих, у батьків молодої та у всіх присутніх благословення розпочати вити вільце. Потім батьки молодої перші починають прикрашати деревце. Чіпляють стрічки, квіти тощо на самому вершку його; потім, за порядком віку та близькостн споріднення, роблять це й усі инші, поступово спускаючись по гільцеві згори вниз. Поки есе це провадиться, хор не перестае співати ріжних ритуальних пісень. В одних із цих пісень хор просить старостів піти до лісу та зрубати велику сосну, принести її та поста вити на стіл на срібному полумиску В инших.— товаришів молодого посилають иа морс зібрати золоті пера міфологічної птиці, «золоте пір’я» риби щуки тощо. В одній з пісень говориться про маленьку качечку, що пливе по «дунаю», цебто по воді, та збирає з дна його золото для оздоблення гільця. Далі ніс її і повторюють історію умикання молодої та куниці лукавими мисливцями; говорять про згоду дівчини, про ті перестороги, що їй робили: не ходити раннім-рано до води, не спухати буркотіння Голубів, не брати подарунків од молодого тошо. В певній частині пісень молода ще й тепер просить батьків не впускати до двору молодого та його товаришів, бо коні їх копитами витопчуть увесь барвінок у саду, тощо. Нарешті, деякі пісні в дуже поетичних виразах говорять про взаємне кохання молодого й молодої, але молода все-таки не може втриматись од жалю за своєю волею дівочою та од побоювання за свою долю у новій родині «за темними лісами, на чужій стороні». Всі ці пісні, особливо останні, являють собою дуже різкий контраст з тим, що ми знаходимо у відповідних піснях великоруського весілля Там це справжні «плачі» та «заплачки», справжнє «виття» за майбутнє нещасливої молодої, про її смутну долю у чужій родині, де її буде кривдити свекруха, переслідувати своїми вимогами «Грозний» свекір, де чоловікова «плеточка шелковая» залишатиме кріваві сліди на її білому тілі ..

Одночасно з вільцем в'ють і вінки, також у супроводі ритуальних пісень. Один з вінків, що в ньому неодмінно мусить бути барвінок, надягають на голову молодої, другий, такий самий, але трохи менший, призначений для молодого; решту, головно з м'яти й рути, роздають дружкам молодої. Після цього молода зі своїми дружками йде на село просити гостей на весілля, а потім вертається додому, де на цю пору вже приготовано посад. Скоро з'являється й молодий, І його зустрічають піснею: