Студії з української етнографії та антропології

Розбираючи хоч трохи уважніше поданий опис родильних обрядів, що його ми взяли майже цілком із «Труды Экспедиціи» Чубинського, ми не можемо не побачити, що всі ритуальні вчинки, які становлять цей обряд, зводяться до кількох зовсім означених категорій. Крім актів цілком церемо-нійних, як-от обмін хлібом, певні привітання тощо, більша частина обрядових актів скеровані на охорону дитини від усіх можливих небезпек, що загрожують їй, та головно од небезпек надприродних, що походять од нечистої сили. Сюди стосуються перш за все: творення над дитиною хреста, скоро тільки вона з’явиться на світ; приміщення під голову дитині та матері ножа, «трійці» та пахучих трав; закопування плаценти під «полом», цебто в такому місці, де її не може захопити ні тварина, ні «лихі люде», що могли б ужити її зі шкідливою метою; запалювання свічки перед образом; утримування од згадки за чорта та взагалі утримування од таких вчинків, що можуть накликати чорта; вживання на купання дитини «непочатої» води і, нарешті, данина діяволові в формі клуночка з вугіллям та «печиною». Друга категорія ритуальних актів стосується до породіллі; її, згідно з розумінням всіх примітивних народів, і на Україні вважають нечистою, а тому вона й потребує очищення. Будучи нечистою, вона підлягає всім небезпекам од злих духів, «уроків» тощо, тому її завішують од чужих (у напівдиких народів її ізолюють навіть од своїх); вона може пошкодити навіть своїй власній дитині, і тому їй не можна годувати її; нарешті, згідно й з христіянським розумінням, їй не можна входити в церкву, поки перед нею поза церквою не буде прочитана «очистна молитва». Очищенню підлягає також і баба як особа, що найближче торкалася породіллі, і ми бачимо, що для цього існує особливий обряд. Нарешті, дуже цікава й певна чинність, що має на оці майбутнє дитини та становить наче визнання її членом родини, а саме: перерізують пуповину на сокирі або на гребені, промовляють закляття: «Як младенець — сідай на коня, а младениця — берись гребеня»; перев’язують дитину матірною конопель (родючість); кладуть під голову дитині зуб од борони (сексуальна сила) тощо. Суспільне значення мають: одвідини породіллі молодицями після роду, родичами після хреста та приношення їй подарунків. Але особливо цікава обставина, що так звані похрестини, цебто частування в шинку на честь кумів та баби, роблять родичі породіллі,— це нагадує ще ті часи, коли дитину зачисляли ще до роду матері, а не батька.

Після родильних обрядів ми не можемо не згадати хоч би кількома словами за обряд пострижи н; ще з півстоліття тому він був дуже поширений на цілій Україні, а тепер заховався тільки в деяких місцевостях. На Полтавщині вперше стрижуть дитину, святкуючи перший рік з її народження. Баба розстелює кожух вовною наверх, хрещений батько ножицями обстригає кінчики волосся спереду, ззаду та з обох боків біля вухів, а батько кидає на кожух трохи грошей, «щоб дитина була багата». Потебня каже, що церемонія ця відбувалась, коли дитині кінчалось два роки, і дитину садовили для цього на в’язку конопель або також на кожух. Дуже можливо, що цей обряд пересунули на дитячий вік і його виконували замісць колишнього обряду першого голення, що дуже детально описаний у відомому романі Квітки «Пан Халявський». Але безперечно, що за давніх часів пострижини відбувались у сім, а то й у п’ять років над синами руських князів одночасно з обрядом «всаженія на коня»; на це в літописах є досить багато вказівок (напр., наприкінці XII століття ці обряди були виконані над Ярославом, сином великого князя Всеволода, та ин.). Взагалі, цей обряд ініціяції існував у всіх слав’янських народів так само, як і в багатьох инших.

Весільні обряди незрівнянно численніші та складніші, ніж обряди родильні; щоб познайомити з ними читача, нам прийдеться спочатку сказати за організацію селянської молоді на Україні, організацію, яка не має в собі нічого обрядового, але надзвичайно тісно зв’язана з розумінням весільних звичаїв. Парубки та дівчата кожного села, що досягли шлюбного віку, утворюють щось на кшталт товариства або двох товариств з отаманом та отаманкою на чолі, з правильними внесками тощо. Зорганізувавшись таким способом, молодь влаштовує вечірні збори: літом на вулиці, похід із «звіздою», колядки — на Різдво та досвітки й вечорниці — з осени до весни. На цих останніх зборах, що трохи нагадують великоруські «по-сидѣлки», але й дуже од них відзначаються, молодь грає, співає, танцює, частується, а на кінець приносять до хати достатню кількість соломи та зговорені вже пари лягають спати,— як думають одні, цілком безгрішно, а на думку инших — не завше й без гріха. Вибирають собі пару цілком вільно, і це ні до чого не зобов’язує; пари сходяться й розходяться згідно з взаємним нахилом. Збори, подібні до цих, ми знаходимо майже у всіх народів, як найпримітивніших, так і досить високоцивілізованих. На Україні вони і є місцем ближчої знайомости між молоддю, знайомости, що провадить до шлюбу.